Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— О, янг Пітер! — кинувся до Петра Добрині містер Белч. — Джейн! Цей молодий чоловік заради мене ризикував життям.

Джейн підійшла до Петра і несподівано поцілувала його.

— Я так вам вдячна.

— Та що ви, — Добриня розгубився вкрай. — Так ото вже й ризикував. Ми, розумієте, баржу піднімали, ну і… дістали цю фляжку. Скільки тієї роботи?

— Джейн, ти бачиш, ці російські хлопці зовсім не вміють робити паблісіті. — Белч схопив портсигар і простягнув його дочці: — Читай, що тут написано.

— «Стенлі Мак-Ллойду, — підняла брови Джейн. — Стенлі Мак-Ллойду в день народження. Лондон. 21 квітня 1959 року».

— Квітень п'ятдесят дев'ятого! Ти розумієш? Вони були тут у п'ятдесят дев'ятому, а в шістдесятому мене засудили… Цей портсигар знайдений тут! Ти ще не все знаєш. Вони провалили операцію Інтеллідженс сервіс, зрадили інтереси Англії, тому що весь час рвалися до грошей. Нашкодили, як паршиві коти, а все звалили на мене. Які падлюки! Ні, ти лиш поглянь, які падлюки!..

Сльози, що набігли на очі містера Патріка, перевели розмову на більш інтимний тон. Гості перезирнулися.

— Ходімо, Петре Степановичу, покуримо.

Добриня закивав головою і бочком став пробиратися до дверей. «Складне життя людське… І на диво беззахисна душа», — подумав Петро, слідом за Калікіним вийшовши на палубу. Зупинились, закурили.

— Та-ак!.. Буває ж таке, — приховуючи хвилювання, промовив Касян. — Усе життя, як відкрита рана.

— Що казати, пристойний мужик цей містер, — разом з димом видихнув Добриня.

До них підійшов Грем Хосуел, прокашлявся, несміливо потоптався, порипуючи сніжком, що лежав на палубі, і раптом спитав:

— Що робити з тілом Кребса? Містер Патрік просить швидко. Нам не можна довго бути Баренцбург. Треба пливти Лондон. Адвокат містер Белч прислав радіо — Мак-Ллойд затіває новий процес, подав позов — п'ятдесят тисяч фунтів… Це для містер Белч багато, дуже багато.

— Ми розуміємо, містер Хосуел, — сказав Касян. — Ось начальник порту дає мені катер, і я негайно піду на мис Лініюй. Думаю, вся операція забере не більше трьох-чотирьох юдин.

— Дякую. Я доповім про це містер Белч, — шкіпер потиснув їм руки і пішов. Петро і Касян рушили палубою до трапу. Тут вони помітили, що від ілюмінатора відскочила чиясь тінь.

Борт «Грейс О'Нейл» піднімався над причальною стіною досить високо, і, щоб заглянути в ілюмінатор кают-компанії, треба було вилізти на швартову тумбу. Вона була далекувато, а тому хтось цікавий склав біля борту піраміду з ящиків.

— Хто це у нас такий невихований? — поцікавився Добриня.

— Та мало хто, — відповів Касян, — Он поглянь, скільки їх під контейнерами од вітру ховається. Тільки зійдемо на пірс, одрину запитаннями закидають.

— Та це вже чортзна-що, заглядати в чужі вікна.

— Воно, звичайно, так, але що ж робити — людина слабка і до всього цікава..

Вони спускались трапом, а назустріч їм уже поспішали і поодинці, і групами, щоб задовольнити свою цікавість. Безпроволочний телеграф у селищі працював краще комутатора. Вже через кілька годин після того, як «Грейс О'Нейл» причалила біля пірса, в Баренцбурзі всі знали про мету її візиту, з уст в уста передавали розповідь англійця, приправляючи її смачними подробицями, в чому виявляла себе певна симпатія до людини, яка через стільки літ прибула на острів з благородною метою забрати звідти тіла своїх бойових товаришів.

— Слухай, Касяне Миколайовичу, що таке? = ще здалеку вимогливо запитував перукар Арчил. — Слухай, що за таємниця?

— Які таємниці тебе цікавлять? — спитав Касян.

— Які, які? Всі! — рубонув долонею кавказець. — Ти кажи прямо — був третій, чи не був третій?!

— Був, — посміхнувся Касян.

— А де він? Пачему здес нема? Пачему на палубі два гроби повні, а третій нет! Ти не темни, гавари, де третій!

— Ну, третій — не проблема, — проштовхуючись через гурт, викрикнув Семен Шульков. — Третій, тільки свисни, одразу з'явиться!

Натовп на пірсі загув, проте жарт відволік її цікавість ненадовго. Насуплений, суворий Митрич виступив наперед і, звертаючись до Добрині, підкреслено шанобливим топом зауважив:

— Як же це воно так виходить, Петре Степановичу, порт тут у нас чи, може, що інше? Моряки ми, чи хто? Недобре получається, нехороше!

— А ти не запалюйся, — спробував зупинити Митрича Шульков. — Думаєш, коли витягли твою «гармошку», то вже знову моряк?

— Я був моряком і помру моряком, а ти помовч, тобі ніхто слова не диван. Ти взагалі…

— Що взагалі? Ну, що, заїло? Шарик за квадратик заскочив? — підковирнув Шульков. — Хохмити розучився?

— Я сказав тобі, помовч! І взагалі ти… не з цього берега, не з нашого, зрозумів? Та де тобі зрозуміти! — Митрич махнув на Шулькова рукою і знову приступив до Добрині. — У нас у порту таке трапилось. Герої війни! Соромно нам з ними не попрощатися. Вони були нашими союзниками в тій війні. Годиться провести героїв в останню путь, як годиться. Щоб доступ до останків, салют. Щоб, як у людей.

— І то правда, — несподівано підтримав Шульков. — А то некультурно виходить. Ніби тут дикуни зібрались…

Давно не переживав Семен Шульков такого потрясіння, як цього недільного дня. Чи то від того, що полярне сонце все більше псувало йому нерви, а чи ще від чого, а тільки почали снитися йому погані сни. Це коли спав, а коли не спав, насідали все якісь нерадісні думи. У довгу полярну ніч йому було спокійніше, а полярний день вимотував останні сили. Це нестерпне сонце, що місяцями не злазило з неба, наче видивлялося його, Семена Шулькова, серед гір і ущелин, аби показати всім — от, мовляв, дивіться: ви його шукаєте, а він у шпарині, мов тарган, затаївся.

Зараз, тиняючись серед зівак на пірсі,