Павло Архипович Загребельний - Диво

А Коснятин уже ладнав весілля по княжому чину, як його розумів новгородський посадник. Поставлено коло самого Волхова на Торговій стороні, де княжий двір, довгий-предовгий стіл, такий довгий, що губився його другий кінець, а вже хто там сидів, що говорив – не видно й не чутно було з чільного місця, де посаджено молодого й молоду. З боку молодої – посли королівські й Рогволод з дружиною, з руки Ярославової – Коснятин за посадженого батька, тисяцькі й старости новгородські, дружина, боляри зі своїми пухкозадими жонами, виряджені в важкі багаті вбрання, далі купці свої і приїжджі, ще далі – ремісничий люд, з багатших, хто міг вклонитися князеві дарунком на одруження, а дарунків було безліч; дарувалося так, щоб по одну руку – княгині, а по другу – князеві, складано хутра й прикраси, золото й срібло; Коснятин підніс Ярославові багато здоблену, в золотому окладі біблію грецьку, між пергаменними листами виднілася закладка з перегородчатої емалі, а на закладці – Юрій-змієборець, святий, на честь якого названо Ярослава: дарунки везли від столу возами в той час, як убогим і жебракам від княжих щедрот роздаровувано милостиню, яку Ярослав звелів роздавати, як тільки вийдуть вони з храму по вінчанню і аж поки всядуться за стіл і піднесуть перші кубки за здоров’я молодої княгині, за його здоров’я, за землю Руську.

Подавано вина фрязькі й меди настояні, а з наїдків були гуси, поросята печені, солонина, ковбаси-задимлянки, баранячі стегна й реберця, осетри й коропи, зайці в чорнім соку й засмажені на жару оленячі туші, лебеді чорні й білі на срібних підносах, а для князя й княгині привезено для такої нагоди з південних країв царського птаха павича, засмаженого ціляком, оздобленого небаченої краси пір’ям, птаха, м’ясо якого не гниє й не псується, а триває вічно, і хто їстиме його, теж матиме вічне життя, й багатство, і красу, і щастя.

За спинами в запрошених до весільної учти, з обох боків столу, не наближаючись дуже, щоб не заважати урочистості, але й не задалеко, бо тоді б зникло відчуття з’єднаності між усіма, стояв новгородський люд, стояв двома стінами, рухливими й веселими, там була штовханина, тиск, зойки, писки, невидима боротьба за ліпші місця, дужчі пхалися наперед, слабші намагалися й собі пробитися за ними; з сірого новгородського неба сіялася холодна мжичка, та ніхто не зважав па негоду, кожен вирядився в що мав нового й святкового, в розпаленості натовпу мжичка, власне, й не помічалася, ті, що сиділи непорушно за столом, мали б страждати більше, треба було простягати руки за кубками, щоб пити за здоров’я та за благополуччя, та за шматками м’яса, горами наваленого посеред столу, руки їм лисніли не так від жиру, як од дощику, на бородах теж сріблився водяний пил, а ті, що стояли позаду, могли принаймні ховати руки за пазуху чи до кишень, а вже бородами трясли досхочу, бо тільки й діла їм було, що штовхатися весело та супроводжувати кожну здравицю розкотистим, могутнім гоготінням: «Го-го-го!» Так навчив Коснятин кричати кільканадцять заводіяк, а відомо, що натовп легко підхоплює те, що йому непомітно підкрикують у саме вухо.

Отак воно й почалося та й ішло мало не цілий день.

– За здоров’я княгині найсвітлішої! Будьмо!

– Го-го-го!

– Хай славиться наш добрий князь Ярослав! Будьмо!

– Го-го-го!

– За побіди наші прийдешні й сущі! Будьмо!

– Го-го-го!

– За вольниці новгородські! Будьмо!

– Го-го-го!

– Земля наша хай не оскудіває! Будьмо!

– Го-го-го!

– Народе новгородський, розростайся й міцній! БудьмоІ

– Го-го-гоІ

– За віру християнську! Будьмо!

– Го-го-гоІ

– Возлюбимо, братіє, один одного! Будьмо!

– Го-го-го!

– Молодим гірко-о-о!

– Го-го-го!

– Гірко-о-о!

Князь і княгиня підводилися, цілувалися перед усіма, не було в тому поцілункові ніякого смаку, не розпалювало Ярослава і випите за день, а княгиня теж сиділа з своїми прозоро-холодними очима, чужа й незворушна, тільки бралися плямами її білі щоки чи то від сеї обтяжливої учти, чи то від вселюддя, до якого, мабуть, не звикла в своїй північній стороні. А Ярослав хоч і поцінував про себе належно вигадку Коснятинову з оцим безмежним столом, за яким вмістилося пів-Новгорода, й з оцими крикунами, що підганяли учту своїми гуками, та водночас і виразно бачив: не виходить у нього так, як то виходило воно завжди у князя Володимира в Києві. Передовсім той би ніколи не покладався на чиюсь вигадку чи лад, а сам би велів, що робити і як, знав-бо добре: всі невдалі справи, хоч причетний князь до них чи ні, б’ють, зрештою, по князеві, лягають на нього провиною і збитком. І вже аби князь Володимир затіяв таке учтування і накликав стільки люду (а в нього бувало й більше, це знав і Ярослав, та й Коснятинові було відомо, тому, видно, й спробував чимось наблизити Новгород у своїх звичаях до Києва), то не сів би за стіл так, щоб обабіч стояли натовпи. Звелів би настругати столів для всіх, і всім би давано їдво й питво, і було б таке веселе й невтримне учтування, та вихваляння, та молодецтво, що на кінець дня забували вже, хто смерд, а хто боярин, хто воєвода, а хто дружинник, і сам князь оточений був то одними, то другими, то воїнами, то гультіпаками, то жонами своїми та чужими, яких уподобав, на яких накинув оком, може, щойно.

А тут – цей холодний заздрісний крик поставлених за для пихи чорних людей, оцей смутний дощик, та ще й чужа, неприступна в своїй гордині жінка, що стала ніби княгинею, його жоною, але хто й зна, чи стала, бо не помічає на ній Ярослав ніяких прослідів, що вподобала вона своє нове становище.

Гуляння тривало ще й при світлі смолоскипів, бо не годилося відправляти людей за сонця, варено й печено всього стільки, що учта мала тривати, може, й тиждень, найбільшим ненажерам і питухам коло того столу (а чи під столом) належалося й ніч заночувати, але хтось там пам’ятав і про найголовніше, про князя