Віктор Гюго - Трудівники моря

є на світі й завзяті голови. Ці одчайдухи йдуть туди, куди треба йти, і роблять те, що треба робити. Молодець із «Будинку на Пустирищі» вернувся зі скель Дувру. Він виловив Дюранду з дна морського, він виловив гроші з кишені Клюбена, а це яма куди глибша. Як же це тобі вдалося? Адже вся чортівня була проти тебе — вітер і приплив, приплив і вітер. Недарма кажуть, що ти чаклун. Той, хто так каже, не такий уже і дурний! Дюранда вернулась! Хоч як лютувала буря, а він поцупив судно у неї з-під самого носа. Друзі! Сповіщаю вам, що більше не існує корабельних катастроф. Я оглянув механізм. Машина як новенька, ціла-цілісінька, тільки подумайте! Золотники ходять, як по маслу, ніби їх тільки вчора змайстрували. Адже ви знаєте, що воду з казана спускають трубкою, встановленою в іншу трубу, яка забирає воду, — це щоб тепло не пропадало марно, — так ось, навіть обидві трубки на місці. Вся машина! Колеса теж! Ні, ти на ній оженишся!

— На кому? На машині? — запитав сьєр Ландуа.

— Ні, на моїй донечці. Та й на машині. На обох. Він стане, так би мовити, моїм подвійним зятем. Він буде капітаном. З богом, капітане Жільяте! Він буде задоволений з Дюранди. Знову почнемо закручувати справи, пустимо гроші в обіг, будемо торгувати, плавати, вантажити биків і баранів! Я не проміняю Сен-Сансон на Лондон! Ось він, винуватець усього цього. Кажу вам, що це чудо, та й годі. В суботу прочитаєте про це в газеті батька Можера. Жільят-Лукавий таки справді лукавий. А це що таке? Золоті монети?

Мес Летьєрі тільки тепер помітив під напіввідчиненим вічком тавлинки, покладеної на банкноти, блиск золота. Він узяв скриньку, відкрив, висипав собі на долоню все, що там було, і поклав жменю гіней на стіл.

— Це для бідних. Сьєр Ландуа, передайте від мене гроші констеблеві Сен-Сансона. Ви пригадуєте лист Рантена? Я вам його показував. Так ось — перед вами банкноти. Є за що купити дуб та сосну і заплатити за теслярські роботи. А чи пригадуєте, яка погода була три дні тому? Як завивав вітер, як хлющив дощ! Небо наче стріляло з гармат. А Жільята все це настигло в Дуврах. Це не завадило йому зняти з розбитого корабля машину так, як я знімаю зі стінки годинник. Завдяки йому я знову став людиною. Шановні добродії, шаланда батька Летьєрі відновлює рейси! Горіхова шкаралупа з двома колесами і носогрійкою, — я завжди був схиблений на цьому винаході. Весь час казав собі: розживусь-таки на машину. Думка ця полонила мене давно: вона засіла в моїй макітрі ще в Парижі, коли я сидів у кав'ярні на розі вулиць Христини й Дофіна і читав про пароплав у газеті. Будьте певні, Жільят аби тільки захотів, то засунув би машину з Марлі у кишеню жилетки і подався б з нею на прогулянку. Адже цей молодець — наче коване залізо, гартована сталь, діамант, просолений моряк, коваль, рідкісний хлопчина! Куди до нього принцу Гогенлое! Це людина з головою. У порівнянні з ним ми — ніщо. Хто такі ми з вами? Морські вовки. А він морський лев, от хто! Слава Жільятові! Не знаю, що він там робив, але працював, як диявол, — це вже напевно. І як мені після цього не віддати за нього Дерюшетту?

Уже кілька хвилин Дерюшетта була в залі. Вона не промовила й слова. Увійшла безшумно, пропливла, наче тінь. Майже непоміченою сіла на стілець позаду Летьєрі, а він, випроставшись, говорив весело, нестримно, красномовно, голосно, бурхливо розмахуючи руками. Трохи згодом після появи Дерюшетти зайшов ще один безмовний відвідувач. То була людина в чорному сюртуці і в білій краватці, з капелюхом у руці. Він зупинився у напіввідчинених дверях. Юрба поступово росла, і в залі стало більше запалених свічок. Їх світло осявало збоку людину в чорному сюртуці; прекрасний юний профіль сліпучої білизни вимальовувався на темному тлі чітко, як на медалі. Юнак сперся ліктем об стояк дверей, стиснувши лівою рукою лоб; він і не знав, скільки грації в кожному його рухові, як підкреслювала його високий лоб маленька рука. В куточках його судорожно стиснутих уст лягли болісні складки. Він дивився на те, що відбувається, і слухав з глибокою увагою. Присутні, впізнавши в юнакові превелебного Ебенезера Кодре, парафіяльного священика, відступили, щоб пропустити його вперед, але він лишився на порозі. В його поставі відчувалося вагання, а погляд виражав рішучість. Іноді очі його зустрічалися з очима Дерюшетти. Жільят — чи то випадково, чи, може, навмисно — стояв у тіні, і його майже не було видно.

Спочатку мес Летьєрі не помітив Ебенезера, але побачив Дерюшетту. Він підійшов до неї, поцілував її в лоб з усією палкістю, яку тільки можна вкласти в батьківський поцілунок. Водночас він простягнув руки в темний кут, де стояв Жільят, і сказав:

— Дерюшетта! Ти знову багата, і ось твій чоловік. Дерюшетта підвела голову і розгублено подивилася в темноту.

Мес Летьєрі вів далі:

— Весілля зробимо негайно, завтра ж, якщо вдасться дістати дозвіл; зрештою, формальності у нас не бозна-які, декан робить, що хоче, він повінчає так швидко, що й не встигнеш отямитись, — це вам не Франція, де вимагають церковних оповіщень, письмових оголошень, витримують особливі терміни і всілякі інші дурниці, — і ти зможеш пишатися тим, що стала жінкою чесного чоловіка. Нічого й казати, який з нього моряк, я побачив це зразу, коли він привіз з Ерма маленьку гармату. Щойно він повернувся з Дуврів, привіз твоє і моє багатство, багатство цілого краю; настане час, і про цю людину заговорять усі. Ти сказала: «Я вийду за нього заміж», — і ти вийдеш за нього; у вас народяться діти, і я стану дідом. Ти матимеш щастя бути дружиною серйозної людини, роботящої, корисної, заповзятливої, вартої сотні інших, людини, яка рятує чужі винаходи. Він справжній благодійник роду людського! І ти принаймні не вийдеш заміж, як деякі зазнайки з тутешніх багатих родин, за якогось там вояка чи попика, тобто за людину, яка або вбиває, або бреше. Та що ти заліз у куток, Жільяте? Тебе ж не видно. Дус!