Чарльз Діккенс - Великі сподівання

злизав їх. Потім, наче неспроможний більше стримувати лють, брутально вилаявся, відкинув баклагу, нагнувся, і я побачив у нього в руці важенний каменярський молот з довгим руків'ям.

Я не забув, що вирішив був чинити в останню хвилину: не ставши дарма благати, я закричав щосили і щосили став вириватись. Вільні у мене були тільки голова й ноги, але виривався я з такою потугою, що й сам здивувався, звідки вона в мене взялась. І ту саму мить пролунали чиїсь крики мені у відповідь, у дверях блиснуло світло й промайнули якісь постаті, почулися голоси й вовтузня, і я побачив, як Орлік випірнув із людського стиску, немов з виру, перемахнув через стіл і зник у темряві ночі.

Коли минула непритомність, я відчув, що лежу розв'язаний на підлозі, в тій же таки хатині, і що голова моя у когось на коліні. Приходячи до пам'яті, я був втуплений поглядом у драбину проти стіни - я побачив її ще до того, як сприйняв свідомістю,- отож тим-то й зрозумів, що я в тій самій хатині, де сталася пригода.

Занадто знечулений, у першу хвилину я навіть не оглянувся, щоб переконатись, хто ж мене підтримує, а просто лежав і дивився на драбину, коли це нараз поміж мною і нею постало обличчя. І то було - обличчя Треб-бового хлопчака!

- Та з ним наче нічого,- діловим тоном зауважив він.- От лише блідий.

При цих словах обличчя того, хто підтримував мене, нахилилося наді мною, і я побачив, що то…-

- Герберт! Сили небесні!

- Тихіше,- сказав Герберт.- Стримуйся, Генделю. Не треба хвилюватись.

- І наш товариш Стартоп! - скрикнув я, коли й він нахилився наді мною. [423]

- Згадай, в якому ділі він збирається допомогти нам, і і заспокойся,- порадив мені Герберт.

Я аж схопився, зразу все пригадавши, але від болю в руці тут-таки ліг знову.

- Ще не спізнилися, Герберте? Який це сьогодні вечір? Скільки часу я тут? - Бо мене раптом різонув страх, що я вже довго так лежу - добу, дві чи й більше.

- Ні, не спізнилися. Ще не минув понеділок.

- Слава богу!

- І ти ще цілий вівторок можеш відпочивати,- сказав Герберт.- Але тобі несила стримати стогін, любий Ген-делю. Що у тебе ушкоджено? Можеш ти стояти?

- Так, так,- відповів я,- я й іти можу. У мене нічого не ушкоджено, тільки ось руку шарпає.

Вони зняли перев'язку й зробили все, що могли. Рука страшенно розпухла й запалилась, і коли її торкалися, нестерпно боліла. Але вони розірвали свої хустинки на нові бинти і обережно вклали руку назад у черезплічник, щоб я витримав до міста, де можна буде дістати примочку проти жару. Незабаром ми замкнули за собою двері темної порожньої хатини і вирушили в дорогу назад через кар'єр. Попереду йшов Треббів хлопчак - тепер уже довготелесий парубок,- несучи в руці ліхтаря, що ото його світло я побачив у дверях. Минуло вже години зо дві, відколи я востаннє дивився на небо, бо місяць за цей час піднявся значно вище, і ніч, хоч і дощовита, проясніла. Білі випари з печі пливли вбік від нас, і як перше на устах у мене була прощальна молитва, так тепер з'явилися слова подяки.

Упросивши Герберта розповісти, як йому пощастило мене врятувати - хоча спочатку він навідруб відмовився говорити і тільки повторював, що мені потрібен спокій,- я довідався, що в поспіху загубив розкритого листа у себе в кімнаті, і Герберт дуже скоро після мого від'їзду знайшов його, прийшовши туди вдвох зі Стартопом, з яким зустрівся дорогою. Тон цього листа стривожив Герберта, тим більше, що він суперечив змістові моєї нашвидкуруч написаної записки йому. Розмірковуючи про це, він ще дужче стривожився і за чверть години поспішив на поштову станцію дізнатись, коли відходить наступний диліжанс; Стартоп зголосився піти разом з ним. Довідавшись, що останній на сьогодні диліжанс уже відійшов, і відчуваючи, що через ці перепони стривоженість його перетворюється на справжній страх, він вирішив їхати вслід за мною у поштовій кареті. Отак вони зі Стартопом [424] прибули до «Синього Кабана», цілком упевнені, що або мене самого там застануть, або щось почують про мене. Коли ж обидві їхні надії не справдились, вони пішли до міс Гевішем, де я з ними розминувся. Тоді вони вернулися до готелю підкріпитись (очевидно, в той самий час, коли я вислуховував поширену місцеву версію моєї історії) і знайти когось, хто провів би їх на болота. Серед інших роззяв біля під'їзду «Кабана» їм трапився Треббів хлопчак - вірний своїй давній звичці траплятись усюди, де в нього немає діла,- і ось він бачив, як я проходив від міс Гевішем у напрямку того мого заїзду. Таким оце чином Треббів хлопчак зробився їхнім провідником, і з ним вони вибралися до хатини над шлюзом, тільки що вони пішли прямо через місто, тоді як я подався з околиці. Дорогою Герберт розважив, що, можливо, тут ідеться про безпеку Провіса, а якщо так, то стороннє втручання може тільки зашкодити; тому він залишив Стартопа з провідником край кар'єру, а далі пішов сам і разів два-три тихенько обійшов круг хатини, щоб переконатись, чи там усередині все гаразд. Не почувши ж нічого, крім глухого бубоніння хрипким басом (це було тоді, коли мій мозок гарячково працював), він зрештою навіть засумнівався, чи й узагалі я тут є, коли це раптом пролунав мій голосний крик, тоді й він закричав і вбіг у хатину, а слідом надбігли й решта двоє.

Коли я виклав Гербертові, як розвивались події у хатині, він заявив, що треба негайно, незважаючи на пізню годину, піти до міських властей з вимогою видати ордер на арешт. Я вже й сам про це думав, але ж тоді нас затримають тут або викличуть на другий-третій день, що може виявитись фатальним для Провіса. Через те ми з Гербертом вирішили поки що дати спокій Орлікові. Щодо Треббового хлопчака, то ми визнали за доцільне про всяк випадок подати йому мою історію в менш похмурому світлі, ніж насправді; він, я певний, дуже б розчарувався, дізнавшись, що своїм втручанням врятував мене від вогнедишної печі. Цей Треббів хлопчак був не те щоб злостивий натурою, а просто в ньому жвавість аж через край перехлюпувала, і він завжди був охочий урізноманітнити собі життя якоюсь розвагою чужим коштом. Коли ми прощалися, я вручив йому дві гінеї (що він, як мені здається, належно оцінив) і висловив жаль, що раніше мав таку погану