Орест Субтельний - Україна: історія

в СРСР, 400 припадали на Україну. Деякі з цих заводів були гігантських масштабів. Зведений у 1932 р. зусиллями 10 тис. робітників Дніпрогес був найбільшою гідроелектростанцією в Європі. Найбільшими в своїх категоріях були також новий металургійний комбінат у Запоріжжі й тракторний завод у Харкові. В Донецько-Криворізькому басейні поставало стільки нових заводів, що весь район виглядав, як одне величезне будівництво.

Однак у другій і третій п'ятирічках республіка отримала непропорційно малі капіталовкладення. Посилаючись на те, що на випадок війни промислові центри України були б надто вразливими для нападу, економічні планувальники в Москві вирішили зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4500 заводів, що будувалися протягом другої п'ятирічки (1933—1937 рр.), лише 100 знаходилися на Україні. У наступній п'ятирічці частка України в капіталовкладеннях ще помітніше зменшилася: з 3000 запланованих заводів республіка отримувала лише 600. Проте спорудження тисяч нових заводів протягом якогось десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового буму XIX ст. на спорудження кількох десятків індустріальних підприємств на Україні пішли десятки років, то в 1930-х роках Ради щороку будували сотні заводів. Але такі досягнення потребували мобілізації всіх без залишку сил робітників. Тому необхідно було створити атмосферу напруженості, титанічної боротьби, економічної війни з капіталізмом, результат якої залежав від зусиль кожного. Тон цим зусиллям Сталін задав у знаменитій промові 1931 р.: «Сповільнити темпи індустріалізації значило б відставати, а відстаючі зазнають поразки… Ми відстали від передових країн на 50—100 років. Ми повинні пробігти цю відстань в десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть». Це звертання до радянського патріотизму (чи російського націоналізму) спонукало радянських громадян «довести» світові, що їхня система краща.

Щоб збудити ентузіазм, використовувалися різні методи. Про господарську діяльність стали говорити, вживаючи військову термінологію: «прорив на тракторобудівному фронті», «перемоги ударних робітничих бригад», «штурм нових висот» тощо. Робітникам, які досягли найбільшої продуктивності, присвоювали звання «Героя Соціалістичної Праці». За виконання плану змагалися заводи, міста й навіть республіки. Значною мірою ці методи мали успіх. Багато робітників і особливо членів партії та комсомолу пишалися своїми здобутками і з готовністю присвячували себе виконанню завдань, поставлених партією. До тих. хто працював із меншим ентузіазмом. застосовували примусові заходи. Запізнення, прогули, недбале ставлення до обов'язків стали карними злочинами, за які можна було поплатитися продовольчою карткою (ставши перед загрозою голодної смерті), житлом чи навіть бути ув'язненим ,у сибірських трудових таборах.

Те, що засоби масової інформації постійно закликали робітників виконувати план і працювати за графіком, ще не значило, що індустріалізація здійснювалася злагоджено. Вже у 1930 р. стало ясно, що шалений темп будівництва нерідко супроводжувався разючим безладдям, невмілістю й марнотратством. У деяких випадках фабрики стояли порожніми через нестачу обладнання, часто неправильно сплановані корпуси перешкоджали монтажу механізмів. У той час як на одному заводі погано навчені оператори псували машини, на іншому через брак потрібного устаткування просиджували досвідчені робітники. До того ж багато виробів були невисокої якості.

Комуністичний провід України мав власні підстави критикувати кампанію індустріалізації. Після першої п'ятирічки його участь у розробці наступних планів практично звелася до нуля, про що свідчило, зокрема, постійне зменшення капіталовкладень у господарство України. Та й українців не зовсім задовольняв характер промислового розвитку їхнього краю. Московські плановики поставили перед Україною завдання видобувати сировину, в той час як російська промисловість монополізувала виробництво готових виробів, особливо товарів споживання, які потім ввозилися знову на українські ринки. Навіть у 1932 р. кілька відважних українських економістів скаржилися на те, що в «колоніальних» стосунках між Росією та Україною, що існували за царів, не сталося помітних змін. І нарешті, на Україні дуже нерівномірно відбувався географічний розподіл промисловості. Поряд із подальшим розширенням традиційних промислових районів Донбасу та Придніпров'я тривав економічний застій на густозаселеному Правобережжі.

Попри ці недоліки перші п'ятирічки досягли вражаючих успіхів. У 1940 р. промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 р. (Росії — у дев'ять разів). Зросла також продуктивність праці (хоч заробітки загалом зменшилися). Таким чином, якщо весь СРСР із п'ятої в світі найбільшої індустріальної держави став другою, Україна (котра за виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції) перетворилася на одну з найпередовіших промислових країн Європи.

Урбанізація. Бурхливий розвиток важкої промисловості в 1930-х роках вплинув не лише на зайнятість українців, а й на їхнє розселення. Протягом століть однією з найбільших проблем української історії було протистояння між українським селом і неукраїнським містом. Унаслідок політики індустріалізації, з напливом у міста мільйонів українців, що йшли працювати на промислові підприємства, ці взаємини почали змінюватися. Може виникнути доречне запитання, чому така велика кількість українців взяла участь у кампанії індустріалізації 1930-х років, якщо раніше вони навдивовиж одностайно лишалися осторонь хвилі промислового розвитку 1890-х. Радянська політика проводилася в таких гігантських масштабах, що в усьому СРСР виникла загальна нестача робочої сили. Тисячі російських робітників більше не йшли на Південь у пошуках праці, відтак новозбудовані фабрики України спиралися на місцеву робочу силу. До того ж тяжкі умови життя на селі. відсутність можливості їхати на Схід у пошуках землі, як у 1890-х роках, змушували українського селянина лишати випещений наділ і йти працювати до міста. Незворотний потік людей із села в місто, який у цей час набирав темпи, призведе до важливих зрушень у тому способі життя, що протягом тисячоліть був визначальним для українців.

Міста розросталися дивовижно швидко. Чисельність міських мешканців Радянської України (а темпи її зростання майже в чотири рази перевищували темпи росту всього населення) між 1926 і 1930 рр. подвоїлася. На початку цього періоду в міському середовищі перебував лише один із кожних п'яти жителів України, а перед початком другої світової війни — один із трьох. Такою ж масовою була участь етнічних українців в урбанізаційному бумі. У 1920 р. українці складали 32 % міського населення й здебільшого мешкали в невеликих містах. У 1939 р. українцями були понад 58 % міських жителів, причому велика їх частина переселилася до великих промислових центрів. Як показано на табл. 4, саме в цих останніх наплив українців був найпомітнішим явищем. Зріс також відсоток українців серед пролетаріату. Якщо у 1926 р. вони становили якихось 6 % робітників, то в 1939 р. майже 30% усіх українців належали до пролетаріату.

Таблиця 4

Частка українців у промислових центрах у 1923—1933 pp.

___________________________________________________

Місто ..........│ Процентне відно-│ Процентне відно

................│ шення у 1923 р. │ шення у 1933