Анрі Шарр'єр - Метелик

Полудень, сонце стоїть просто над головою. Воно, певне, хоче мене живцем засмажити. Очі мої гнояться, губи й ніс облізли. Хвилі вже нижчі, вони люто, з оглушливим гурчанням котяться до берега.

Тепер я бачу Сільвена постійно. Хвилі вже не такі високі, тому він майже не зникає між ними. Він і досі до пояса голий, голова пов’язана рушником.

Уже не хвилі, а мілкі потоки води штовхають нас до берега. Поопереду нас з морського дна виступав низенька скеляста гряда, об яку страхітливо вдаряються ці потоки і, перевалившись через неї, пінисті мчать до джунглів.

Ми вже за якийсь кілометр від берега, і я бачу білих та рожевих птахів з аристократичними чубчиками. Птахи походжають по намулі, щось у ньому дзьобаючи. Їх сила— силенна. Вони не злітають вище ніж на метр над намулом. Пурхають вони тільки дай того, щоб не намокнути в піні потоків. Ця піна й самі потоки дуже схожі на жовте болото. Ми вже так близько до берега, що мені видно на стовбурах дерев брудну лінію, залишену водою.

Рокіт потоків не спроможний заглушити пронизливі крики цих цибатих птахів. Їх безліч, і вони різні на колір. Хлюп-хлюп! Ще два-три метри — і мій пліт опиняється на намулі. Тут надто мілко, щоб плисти далі. Якщо судити по сонцю, вже друга година. Ми пробули в морі сорок годин, вирушивши позавчора о десятій вечора, за дві години по тому, як почався відплив. Отже, після того було сім припливів і відпливів, тож і не дивно, що я опинився на намулі: тепер відплив. Приплив почнеться десь через годину. Вночі я вже буду в джунглях. Мені не слід відчеплювати ланцюг, аби мене не знесло з мішків, бо найнебезпечнішим буде той час, коли тонкі водяні потоки ринуть на мене, але через брак необхідної глибини ще не зможуть понести пліт до берега. Я попливу не раніше ніж за дві-три години по тому, як почнеться приплив.

Сільвен від мене метрів за сто попереду, тільки трохи праворуч. Товариш дивиться в мій бік і киває головою. Мабуть, хоче щось гукнути, але його горло, здається, не здатне видати жодного звуку. Рокіт хвиль стих, тепер, крім крику птахів, нам ніщо не заважає чути один одного. Від мене до джунглів метрів п’ятсот, а від Сільвена — на сто чи сто п’ятдесят метрів ближче. Та що він робить, той дебелий йолоп?! Сільвен підводиться і злазить із плота! Чи не з’їхав мій товариш з глузду?! Йому не слід нікуди йти, а то він, ступивши кілька кроків, уже не зможе повернутися до плота. Я хочу свиснути йому, але в мене нічого не виходить. Я ще маю трохи води, отож випиваю її і намагаюсь крикнути, щоб зупинити Сільвена. Та мені не вдається видобути із себе жодного звуку. З намулу виділяються бульбашки газу, отже, він тільки зверху покритий тонкою шкіркою, а під нею — багнюка, і тому, кого вона полонить, буде гаплик.

Сільвен обертається до мене й робить якісь знаки, але я не можу їх зрозуміти. Я теж махаю йому руками, бажаючи сказати: «Ні, не покидай плота, ти не дійдеш до джунглів!» Але він стоїть по той бік мішків, і мені не видно, далеко він від них чи близько. Спершу мені здається, що Сільвен не відійшов далеко від плота і, якщо стане грузнути, зможе прив’язати себе до нього.

Та раптом я зрозумів, що Сільвен відійшов далеко, загруз і тепер не може вибратися з багнюки й повернутись до плота. До мене долинає його крик. Тоді я лягаю на свої мішки долілиць, занурюю руки в намул і відштовхуюсь від нього. Мішки зрушують з місця, і так я просуваюсь уперед метрів на двадцять. Потім, підвівшись і поглянувши праворуч, бачу свого товариша, свого побратима, якого вже не затуляють від мене його мішки: він по пояс загруз у намулі. Від плота його відділяють десять метрів. Страх повертає мені голос, і я кричу: «Сільвене! Сільвене! Не сходь із місця, ляж на намул! Спробуй вивільнити ноги!» Вітер доносить до нього мої слова. Сільвен їх почув. Він киває головою, даючи мені знати, що все зрозумів. Я знову лягаю долілиць на мішки й гребу руками в намулі. Лють додає мені сили, і я досить швидко посуваюся ще метрів на тридцять до Сільвена. На це пішла ціла година, але тепер я вже зовсім близько від нього, за якихось п'ятдесят-шістдесят метрів.

Я сиджу з обмащеними намулом руками та обличчям і намагаюся протерти ліве око, в яке потрапила солона багнюка. Сіль так пече, що я тепер не можу дивитися не тільки лівим, а й правим, бо воно сльозиться. Нарешті я знову бачу Сільвена: він не лежить, а стоїть, тільки тулуб його визирає з намулу.

Прокотилася перша хвиля, ще невеличка. Вона просто перестрибнула через мене, не зрушивши з місця плота, й помчала далі, вкривши тванюку піною. Досягла вона й Сільвена, який і далі стоїть по пояс у багнюці. Раптом мені спадає на думку: «Що більше пропливатимуть потоки, то дужче розмокатиме намул. Треба негайно дістатися до Сільвена!»

Я сповнююсь енергії тварини, що навісніє, коли в неї відбирають її маля, і, як та мати, що хоче врятувати свою дитину від страшної небезпеки, гребу й гребу в цій багнюці, силкуючись підпливти до нього. Він дивиться на мене, не промовляючи ні слова, ні разу не махнувши рукою, його вибалушені очі втупилися в мої, якими я буквально поїдаю його. Я вп’явся очима в нього задля того, щоб прикувати його увагу, й мене анітрохи не цікавить, у що занурюються мої руки. Я проповзаю ще трохи, але через мене покотилися ще два потоки, й багнюка розкисла, тому стало куди важче просуватися по ній, ніж годину тому. А ось на мене накотився ще один могутній потік, мало не втопивши мене й на мить відірвавши пліт від мамулу. Я сідаю, щоб краще бачити. Сільвен погруз у твань по самі пахви. Я за якихось сорок метрів від нього. Бачу, Сільвен здогадується, що він загине, загрузши в намул, наче послідущий невдаха, за три сотні метрів від обітованої землі.

Я знову лягаю на пліт і гребу руками у твані, що вже майже схожа на рідину. Ми втуплюємось очима один в одного. Сільвен подає мені знак, ніби хоче сказати: облиш, не витрачай марно сили. Та я чимдуж гребу далі і