Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

— Ви знаєте, хто се? Пані Сванн! Це ім'я нічого вам не говорить? Одетта де Кресі!

— Одетта де Кресі! Я так і сказав собі: ці сумні очі… Але ж вона вже, знаєте, не перволіток! Пригадую, як я розважався з нею, коли подав у відставку Мак-Маґон.

— Я б, вами бувши, про це їй не нагадував. Нині вона пані Сванн, дружина члена жокей-клубу, приятеля принца Валлійського. А втім і тепер вона гожа.

— Аби ви бачили її в ті часи, ох, яка була красуня! Мешкала вона у своєрідно опорядженій віллі — там тих китайських марничок хоч греблю гати. Пам'ятаю, нам дуже дошкуляли крики газетярів, зрештою вона сказала, щоб я одягався.

Не вникаючи в суть цих розмов, я уловлював довкола пані Сванн шемріт слави. Серце моє так і тенькало на думку, що незабаром усі ці люди (на жаль, я не помітив серед них банкіра-мулата, мого, як мені здавалося, зневажника) побачать, як незнайомий молодик, на якого вони не звертали жодної уваги, вітається (я, щоправда, знайомий з нею не був, але вважав, що маю на це право, оскільки мої батьки були знайомі з її чоловіком, а я грався з її донькою) з цією жінкою, знаменитою своєю вродою, розпустою та елегантністю. Але опинившись за два кроки від пані Сванн, я скидав капелюха таким широким жестом і вклонявся так низенько, аж вона несамохіть усміхалася. Публіка сміялася. Що ж до самої пані Сванн, то вона ніколи не бачила мене з Жільбертою, не знала мого імени, я був для неї — ніби сторож Булонського лісу, ніби перевізник, ніби качка на озері, якій вона кидала крихти, — одним з другорядних, буденних, безіменних, позбавлених характерних ознак статистів, як персонаж без слів у театрі, свідків її прогулянок по лісі. В ті дні, коли я не бачив пані Сванн в Алеї акацій, я іноді стикався з нею в Алеї королеви Марґарити, де гуляють жінки, які прагнуть або вдають, наче прагнуть, бути на самоті, а втім, довго вона на самоті не залишалася, скоро її наздоганяв хтось із приятелів, звичайно чоловік у сірому циліндрі, хтось, кого я не знав і хто заводив з нею тривалу розмову, поки їхні повози повільно їхали слідком.

Розмаїття Булонського лісу, яке робило його штучним, яке перетворювало його на Сад — сад у зоологічному або міфологічному значенні слова — я знову відчув цього року, проходячи через нього до Тріанону, якось уранці, на початку листопада, коли близькість і водночас недоступність картини осени, такої нетривалої для домосидів, сповнює нас такою тугою за опалим листям, що ми дослівно маримо ним і страждаємо від безсоння. У моїх наглухо замкнених покоях листя, притягнуте моїм палким прагненням бачити його, вже цілий місяць кружляло між моїми думками і будь-яким предметом, на якому я зосереджував свою увагу, кружляло жовтими плямами, як ті, що іноді танцюють перед нашими очима, хоч би куди ми глянули. І ось того ранку, не чуючи більше, як у попередні дні, шуму дощу, бачачи, як у кутках вікон з опущеними фіранками усміхається погідний день, — так із куточків стулених уст злітає таємниця щастя, — я відчув, що можу узріти, як жовте листя, в усій своїй красі, пронизує сонячне світло. Нездатний утриматися від спокуси глянути на дерева, як давно у минулі часи, коли вітер люто скиглив у комині, я не міг податися до моря і вийшов з наміром вирушити через Булонський ліс до Тріанону. Це була та година і та пора року, коли ліс виглядає особливо розмаїтим не лише тому, що він рябий, а ще й тому, що ця рябота незвична. Навіть у чистих місцинах, де око обіймає широкий простір, алея жовтогарячих каштанів, простягнута напроти далеких темних мас дерев, уже безлистих, але все ще не зовсім голих, скидалася на розпочате полотно, де маляр лише подекуди поклав мазки, зображуючи сонячну алею, виокремлену ним для випадкової прогулянки людей, яких він домалює потім.

Трохи далі, там, де дерева ще зберігали зелене убрання, тільки один дебелень, приземок зі спиляною верхівкою, маяв на вітрі своєю потворною вогненно-червоною гривою. В інших місцях листя було таке свіже, ніби от-от розпустилося, а чудовий ампелопсис, усміхнений подібно до розквітлого взимку терновика, від самого ранку був ніби у цвіту. І весь ліс здавався чимось тимчасовим і штучним, як розсадник чи парк, де чи то з науковою метою, чи то готуючись до свята, недавно посаджено серед найзвичайнісіньких дерев, які ще не викопано, два-три рідкісні різновиди з якимсь фантастичним листям, що породжує круг себе простір, повітря, світло. Отож була пора року, коли Булонський ліс виявляє силу-силенну різних порід і гуртує найвідмінніші одна від одної частини у багатошару цілість. І година дня була та сама. Де ще дерева не облетіли, здавалося, що листяна речовина зазнавала змін там, де до неї досягло сонячне світло, майже поземе як уранці, так і за кілька годин, коли зі смерком воно засвітиться, мов лампа, кине здалеку на листя штучні, гарячі відблиски і підпалить горішнє листя, а під охопленим полум'ям вершечком тьмяним, вогнетривким підсвічником височітиме стовбур. Подекуди проміння робило каштанове листя товстим, як цегла, і ніби в жовтій перській будівлі з блакитним узором, злютовувало його з небом, а подекуди навпаки, відривало його од неба, до якого листя п'ялося своїми золотими пальцями. До середини стовбура одного дерева, заклечаного диким виноградом, воно ніби притулило цілий оберемок червоних квітів (одміна гвоздики), невидимих у сліпучому сяйві. Різні частини лісу, влітку злиті в суцільну рясноту зела, нині розмежовувалися. Межі майже кожної з них різнилися яскравіше освітленими просторами чи пишним листям, схожим на орифламу. Я міг розпізнати, наче на кольоровій мапі, Арменонвіль, Каталанський лужок, Мадрид, Біговий круг, берег озера. Тут бовваніла якась зайва споруда, штучний Грот, а там дерева, розбігаючись, давали місце млинові, або ж його висував уперед оксамитний майданчик травника. Відчувалося, що Булонський ліс був не тільки лісом, що він відповідає якомусь призначенню, відрубному від життя дерев. Моє піднесення спричинювалося не лише милуванням на осінь, а й якимсь каламутним жаданням. Атож, жаданням — цим багатим джерелом радощів, яке кипить у ключ так, що душа спершу не розуміє, чому вона радіє, не усвідомлює, що причина її стану не зокола. Ось чому я дивився на дерева з чулістю невситимою — моя чулість перехлюпувалася через них і несвідомо поривалася до твору мистецтва, який становили собою красуні, гуляючи тут щодень кілька годин під