Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

цій природній обстановці або щоб влаштувати для них мальовничіше обрамлення; Булонський ліс, не менш розмаїтий, який об'єднує різні й одрубні світи, поперемінну ділянку, обсаджену червоними деревами, американськими дубами, ніби якийсь фольварок у Віргінії, ялинником на березі озера чи корабельними соснами, звідки нараз виринає закутана пухнастим хутром з гарними очима звірючки якась прудконога погуляльниця, був Садом жінок; а Алея акацій — ніби миртова алея з «Енеїди» — обсаджена для них деревами однієї породи, була улюбленим місцем прогулянок прославлених Красунь. Достоту як ото діти, угледівши здалеку шпиль скелі, звідки лаштується скочити у воду морський лев, заздалегідь радощами грають, так і я, щойно підходив до Алеї акацій і вдихав їхню розлиту кругом духмяність, відчував близькість і своєрідність буйної та ніжної індивідуальности рослинної; потім я наближався до Алеї, і від верхівок акацій, обнизаних легким колихливим листям, невимушено Граційним, кокетливого крою, тонкого ткання, обліпленим безліччю квітів, цілими колоніями крилатих, рухливих рідкісних комах, нарешті, від їхніх жіночих назв, назв лінивих, солодких — від усього цього у мене тьохкало серце, сповнюючись, одначе, наскрізь земним бажанням, яке викликають у нашій душі вальси, при звуках яких у нашій свідомості спливають лише імена гожих жінок, оповіщені лакеєм при вході до бальної зали. Мені казали, що в Алеї я побачу вишуканих жінок, чиї імена, хоча вони не всі були заміжні, ставили поряд з іменем пані Сванн, а втім, більшість із них носили не імена, а прізвиська; якщо котрась із них мала інше прізвище, то вона була свого роду інкогніто, яке ті, хто говорив про тих жінок, завше розкривали, щоб їх розуміли співрозмовники. Вірячи, що жінки втаємничені в закони Краси (бо це один із жіночих чарів) і що жінки наділені хистом втілювати Красу життя, я загодя приймав мов якесь одкровення їхні туалети, виїзди, безліч дрібничок, я вкладав у них свою віру, наче душу, і моя віра надавала цій скороминущій і хисткій цілості стрункість мистецького шедевру. Але я прагнув побачити пані Сванн і чекав її з хвилюванням не меншим, ніж Жільберту, бо Жільберта напоїла своєю гожістю і батьків, як напоїла вона нею все, що її оточувало, і я любив їх так само палко, хоч і з якоюсь болісною бентегою (бо їхні шляхи перехрещувалися в інтимній стороні Жільбертиного життя, для мене забороненій), ба більше: я побожно шанував їх (бо скоро довідався, як це буде видно далі, що їм не подобалися її ігри зі мною), як ми побожно шануємо всіх, хто має безмежну владу чинити нам зло.

Найбільшою художньою вартістю і верхом світськости мені уявлялася простота пані Сванн, коли я бачив, як Алеєю акацій, ніби так їй було ближче додому, вона чимчикує у суконному кунтушику, в точку з фазанячим пером, з пришпиленим на корсажі букетом фіалок, і ледь помітно киває на вітання чоловіків, які Їдуть в екіпажах і, вгледівши здалеку її силует, уклоняються їй і кажуть один одному, що ні одна жінка не має такого шику. Але вже не простоту, а пишноту ставив я на перше місце у тому разі, коли, уговкавши здорожену Франсуазу, яка заявляла, що її «ноги не несуть», погуляти зі мною ще годинку, я нарешті помічав, як на ту алею, що провадить од Брами дофіна, вилітав живий образ королівської величі, живий образ прибуття августійшої особи, який мене так глибоко вражав, як не вражала потім жодна королева, бо уявлення про королівську потугу в мене вже склалося правдивіше й наочніше; і живий образ цей несла гоном пара баских коней, сухорлявих, зміїстих, ніби на малюнках Константина Ґіса, а з ним і здоровецького візничого — у хутряній шапці козацькій, він сидів на передку поряд із маленьким грумом, схожим на «тигра» «покійного Боднора»; я бачив, або, точніше, відчував її обриси, ніби ті вкарбувалися гострою і виснажливою раною в моє серце, обриси незрівнянної вікторії, навмисне змайстрованої з вищим кузовом і стилізованої під старовину так, щоб крізь старовинність прозирав «останній крик моди». У глибині вікторії спочивала пані Сванн з єдиним сивим пасемцем у білявому тепер волоссі, оповитому тонким віночком, найчастіше з фіалок, який підтримував і довгу вуалетку; у руці вона мала бузкову парасольку, а на вустах у неї грала якась двозначна усмішка, звернена до тих, хто з нею вітався, і хоч у цій усмішці читав я найяснішу ласку, насправді в ній більше було виклику кокотки. Одним ця усмішка казала: «Я все добре пам'ятаю, це був упій!», іншим: «Як я вас кохала! Вам не поталанило!», третім: «Ваша воля! Я ще трошки триматимусь каретного ряду, але при першій оказії зверну!»

Навіть коли назустріч їхали незнайомці, на її вустах жевріла ледача усмішка, ніби вона виглядала появи приятеля або згадувала про нього, і тоді про неї казали: «Яка вона гарна!» І лише для деяких вона припасла усмішку кислу, вимушену, несміливу і холодну, яка означала: «Так, гадюка, я знаю, що ви чорноротий і що вам аби язиком клепати! А мені чхати на вас!» Пройшов Коклен, про щось гомонячи з приятелями і вітаючи тих, хто їхав колясками, широким театральним жестом. А я думав тільки про пані Сванн, прикидаючись, ніби ще не помітив її: я знав, що доїхавши до Голубиного тиру, вона звелить візничому звернути й зупинитися, щоб іти далі пішки. І в ті дні, коли я почував, що мені не забракне духу пройти повз неї, я тягнув Франсуазу в тому напрямку. Трохи згодом я справді бачив, як алеєю для піших іде пані Сванн: вона простувала назустріч мені, волочучи за собою довгий шлейф своєї бузкової сукні, вбрана так, як, за розумінням низоти, вбираються королеви, вичепурені й виряджені зовсім інакше, ніж інші жінки; йшла, позираючи на руків'я парасольки, майже не глядячи на перехожих, ніби її головним завданням, єдиною її метою була прогулянка про людське око і ніби їй байдуже, що всі зори спрямовані на неї. А втім іноді озираючись, щоб покликати свого хорта, вона нишком нипала очима навсебіч.

Навіть ті, хто не знав її, вгадували з деяких особливих і незвичних ознак, — може силою якогось телепатичного впливу, подібного до того, що викликав гучні оплески у глядачів несвідомців тоді, коли Берма аж очі на себе брала, — що то мала бути особа знаменита. Вони питали одне одного: «Хто се?», іноді зверталися з цим запитанням до перехожого, або намагалися запам'ятати, як вона вбрана, щоб потім їхні обізнаніші приятелі могли заспокоїти їхню цікавість, почувши від них опис її туалету. Інші погуляльники, пристаючи