Жан-Крістоф Гранже - Пасажир

— Та ні, звісно.

— Як тобі пощастило передати йому відомості про Малауї?

Вона прикусила губу.

— Забудь. Нічого я тобі казати не буду.

Слабкий захист. Вона розуміла, що уяви в неї не більше, ніж у розбишак, що приходили до її кабінету на вулиці Франсуа-де-Сурді в Бордо. Соліна тер собі потилицю, наче її відповідь його й геть не зацікавила.

— Що ж, мене воно вже не стосується, — буркнув він. — Це взяла на себе поліція, що ловить утікачів.

Він облишив той масаж і взявся обіруч за край столу.

— А мені треба зловити навіженця, хоч Януш він, хоч інший хто. Ти з’ясувала те, про що ми з тобою домовлялися?

— А про що ми домовлялися?

Він дістав із портфеля ще одне фото — трупа Уґа Ферне, велетня з-під Єнського мосту.

— На якому міфі ґрунтується це убивство?

Анаїс не могла хитрувати.

— На міфі про Урана, одного з прабогів. Син Крон кастрував його, щоб загарбати владу.

Поліцай нахилився вперед. Чоло під висадженими на голову окулярами розітнули зморшки. Анаїс підкинула дровець у полум’я — в тім і полягала остання її надія вирватися з ув’язнення.

— Серійний убивця, Соліно. У серпні 2009 року він забив у Парижі Уґа Ферне, інсценізувавши це як міф про Урана. У грудні того ж таки року він убив Цевана Сокова у Марселі, вчинивши його Ікаром. У лютому 2010 року він убив Філіппа Дюрюї, обернувши його на Мінотавра. Це міфологічний убивця. Єдиний в історії криміналістики. Та щоб його зловити, тобі потрібна я.

Соліна і не поворухнувся. Навіть каблучки своєї не чіпав. Він не зводив з Анаїс очей, наче вона була дельфійським оракулом і пророкувала йому майбутнє легендарного героя.

— Після міфів про Ікара та Мінотавра, — озвалася вона, — міф про Урана — ще одна історія суперництва батька і сина. Цього обмаль, але працювати треба в цьому напрямку. Убивця або розчарований батько, або розлючений син. Ради Бога, визволи мене з цієї в’язниці! Тільки я зумію допомогти тобі злапати цього негідника!

Поліцай уже не бачив її, та вона вже все прочитала в його очах: справа, що стане його зоряним часом, кар’єрний стрибок, ліфт, який мчить його до владних вершин.

Соліна підвівся і постукав у засклені двері.

— Теку я тобі залишаю. Роби своє діло і чекай від мене новин.

І вийшов із комірки. Анаїс провела долонями по обличчі, наче силкувалася його розгладити. Вона й сама не знала, в яку гру встряла. Та цей раунд вона виграла.

Шаплен гадав, що побачить палац із каміння і мармуру. Але «Теодор» був невеличкий будинок у стилі ар-деко, стояв трохи осторонь, у глухому куті, перпендикулярному до вулиці Артуа. Підійшовши ближче, він зрозумів, що скромні розміри споруди, її місце розташування і позірна невибагливість були ознаки ще більшої розкоші, ніж блиск славетних готелів, таких як «Ґеорґ V» чи «Плаза Атене».

Він пройшов посипаний жорствою двір і зупинився перед дверима з дашком. Ні швейцара, ні вивіски, ні стяга — та ж таки стриманість. Усередині хол, обшитий брунатним деревом. У глибині холу вітальня з фотелями перед коминком, де палахкотів вогонь.Стійка адміністратора скидалася на дерев’яну скульптуру в дусі мінімалізму. Білі орхідеї стриміли вгору з довгих скляних ваз із млосними формами.

— Я можу допомогти вам, пане?

— У мене зустріч із пані Софі Барак.

Чоловік у вбранні на штиб китайського костюма з блакитного шовку з комірцем «мао» взяв слухавку і щось неголосно сказав. Шаплен перегнувся через стійку.

— Скажіть їй, що прийшов Ноно. Ноно від Юсефа.

Адміністратор звів брову. Він із відразою повторив сказане й уважно вислухав відповідь, краєм ока наглядаючи за Шапленом.

Потім поклав слухавку і неохоче сказав:

— Пані Барак чекає вас. Третій поверх. Апартаменти двісті дванадцять.

У ліфті Шаплена оточувала та ж таки дзенська атмосфера: м’яке світло, темні стіни, білі орхідеї. Така обстава може заспокоїти або ж довести до істерики. Шаплен постарався відволіктися від усього. Він беріг снагу для зустрічі з таємничою ліванкою.

Він вийшов із ліфта і попрямував до апартаментів. Три тлусті молодиці в кінці коридора торохтіли, немов ситі папуги. Цілувалися, гладили одна одну по плечах, надто гучно реготалися. Років по п’ятдесят, у яскравих убраннях, зачіски щедро скроплені лаком, блискучі оздоби сяють, мов феєрверк. Ліванські або єгипетські дружини приїхали до Парижа погуляти або ж у заслання, поки їхні чоловіки не повернуться до влади на батьківщині.

Він помалу підійшов і вклонився. Найнижча жінка, що стояла на порозі, широко всміхнулась у відповідь. Полиск зубів на її смаглявому обличчі скидався на інкрустацію зі слонової кістки у скульптурах із чорного мармуру в Стародавньому Вавилоні.

— Заходь, хлопчино. Я зараз.

Шаплен усміхнувся, намагаючись приховати подив. Якщо судити з того панібратства й тикання, вони були вже знайомі. Ще один забутий епізод? Він прослизнув у двері, кивнувши двом гостям з медовими косами.

Він увійшов до першого покою й опинився в обставі, що швидше улягала класичному стилеві престижного готелю. Білі стіни, брунатні дивани, золотаві абажури. Скрізь розкидані валізи і сумки від Луї Віттона з монограмою LV. З однієї роззявленої валізи завбільшки з шафу повипадали вечірні сукні. Багаж войовниці, що висаджувалася тільки на князівських берегах.

Позаду пролунав сміх, потім грюкнули двері. Коли він обернувся, Софі Барак пронизала його поглядом.

— Ти чого приліз? Тебе Юсеф прислав?

Шаплен вирішив не звертати уваги на гостру зміну тону. Спершу треба було упевнитися.

— Перепрошую, ми… ми знайомі?

— Попереджую: я ні з ким навпрямки не контактую. Якщо ти вирішив поминути Юсефа…

— Та ні, я хочу дещо дізнатися.

— Дізнатися? — вона невесело посміхнулася. — Теж не ліпше.

— Я непокоюся за подругу.

Софі завагалася. Щось у Шапленовій поведінці бентежило її. Може, його щирість. Принаймні на поліцая він не скидався. Вона пройшла вітальню, відчинила шафу, дістала оберемок суконь і запхала його до здоровезної валізи. Пролунав стукіт дерев’яних вішалок. Ліванка готувалася до від’їзду.

Шаплен стежив за нею. Темна шкіра, густі чорні коси, укладені в зачіску «дзвін», як модно було в 60-х роках. Маленька, пухкенька і дуже чуттєва жіночка. Під піджаком у неї була блузка з глибоким вирізом. Темна улоговинка поміж грудьми здавалася ще загонистішою, аніж сміх. Магнітний полюс, та й годі.

Тепер вони стояли одне перед одним, узявшись у боки. Вона дала йому декілька секунд, щоб натішитися тим видовиськом.