Марина Тітова - Будь мені тайною, Марина Тітова

Ця весна принесла мир у світ. Але на душі моїй досі зимові морози. І від них суцільні кровопролиття. Кровоточить серце. Кровоточить розум, не зумівши стерти спогади...

Причиною цьому одна біда — кохання. Одна жінка, яку колись я думав, що кохатиму завжди — виявилась падлюкою. Інша ж — моє справжнє кохання, яке нічим заглушити не можна, яке стало раптовим подарунком долі — зазнало розрухи, а в мене навіть немає бодай мінімальних будматеріалів, які б дозволили підняти руїни почуттів. І виглядає то все, як розпочате, але не завершене будівництво містечка десь на околицях урбаністичного міста... І через що все так? Через ту ж саму падлюку...

Лише одне мене нині тішить. Я тепер з донькою. Удвох ми з нею зважуємось на переїзд. У Харкові стало спокійно й безпечно, тому я повертаюсь туди, у місто мого дитинства та юності. Вчителювати залишаюсь у старій школі на дистанційній основі, тож у мене залишається більше часу на доньку, прогулянки з нею містом і повернення батьківської квартири до життя. Тато з мамою давно переїхали у село в будинок покійної бабусі. Вони кажуть, що старість тягне їх до землі та землеробства. Я ж їх поки що не розумію. Здається, що сільська тиша з'їсть мене, спершу задушивши власними думками. Натомість міська метушня, в якій так і хочеться загубитись — діє на мене, що лід, який прикладають на уражену ділянку шкіри після опіку.

От тільки шкода, що моє обпечене серце має великі габарити й так багато рідкого льоду, що проникає в груди та знеболює — немає. Хіба що любов донечки заспокоює та зобов'язує не покидати стрій. Так і живемо з нею, в іграх і домашніх завданнях, в розмовах, в яких доця вимагає говорити з нею, як з дорослою.

Поки не настає один суботній день. На календарі двадцять друге березня...

Вранці мене доймає телефонна вібрація. На дисплеї повідомлення від Марфушки-хохотушки. Вона питає, чи можна заїхати в гості. Тиждень тому вони з Вадимом у нас уже були, бо їздили до друзів і заїхали до мене, провідати старого друга й з Ангелінкою познайомитись. Тож не бачу нічого лихого побачитись ще. Навпаки — для мене це привід спитати про янгола. Як вона там? Чи все гаразд? Чи питала про мене? Чи досі вірить брехливій Ользі? Через Марфу я просив уже разів зі сто передати Анжелікі мої завіряння у силі моїх почуттів і спростування інформації Ольги. Проте Ліка чути про мене навіть і від Марфи не бажає... Так мені принаймні сама Марфуша каже...

Вони приїздять після обіду. Відчиняю двері, коли чую наполегливе дзенькотіння, думаючи про те, що зараз буде весело, адже там, де Марфуша, інакше не буває. І не помиляюсь... Майже. Дівчина сьогодні наче на себе не схожа. Хоч і метушлива, але якась заклопотана занадто.

— У тебе є місце, де можна залишити речі? Валізки ось, коробки, — заповзає не з порожніми руками гостя до квартири.

— Якщо тільки то не бомба, то чом би й ні?.. Що це? — цікавлюся, допомагаючи Марфі перетягти досить об'ємну валізу у вільний куток.

— Та всяка всячина. Таке-сяке... Вадик у відрядження їхатиме, то заїде та забере. Якщо що, — дещо туманна прилітає відповідь. — Там не багато. Зараз ще разочок збігаю з автівки заберу, що треба й все. Ох! До речі, ну й високо ти забрався! Аж сьомий поверх! Ліфт завжди працює? Сходами користуватися буде не завжди зручно...

— Сходи для спортсменів. Я люблю ними бігати. Але ліфт працює чудово... А де ж Вадим?

— У Запоріжжі. Я сама приїхала. У справах. І заодно до тебе з речами. Зараз назад поїду, — дещо сумбурно та невпевнено розповідає дівчина.

Чудуюся таким обставинам, але ж вірю. Що тут скажеш? Як треба куток для речей, то треба. Не на вокзалі ж у платних камерах зберігання залишати їм ці валізки. Правильно Марфа вчинила, що до мене подалася. Знав би, що є така потреба, то і сам таке б запропонував. Тут речам безпечніше. Хіба ж мені шкода одного квадратного метра?

...На відміну від інших, ймовірно.

— Що це? — переживши маленький конфуз, вдаюсь до розпитувань, коли за другим разом Марфуша до моєї квартири затягує... букет фіолетових троянд з атласної стрічки...

— Та це... непотріб... Завалявся на горищі у мами. Попросила забрати. А Вадик їхатиме... до родичів. Там... діткам одним. Своїм. Племінникам. Завезе. Для образотворчого мистецтва, — виваляю Марфа якусь каламуть, немов імпровізуючи по ходу дії.

А втім. Чому ж "немов"? Імпровізує — беззаперечно. Вірогідно, Ліку ці квіти муляли, от вона їх списала у перелік сміття і на горище до свекрів відвезла...

Стою зажурений. Дивлюсь на зроблені власноруч квіти. І зло бере. На себе. Мабуть, не квітами треба було займатись. Мало зробив я для свого щастя. Та ще й скільки часу нічого не робив, а все сподівався на диво...

— Марфо! То ти назад у Запоріжжя? А візьмеш попутників? — психую вже, бо що втрачати?

Марфа кліпає оченятами.

— А що ти там забув? Ти цей... Ти якщо до... Ліка, мабуть... Ти певен?! Що ти їй скажеш?! Вона зробила вже вибір, — плутано, затинаючись, веде чорнявка.

— Я Ангелінці обіцяв Запоріжжя показати якось. Козаки, Січ... Чом би й не сьогодні? — поспіхом починаю збиратися, гукнувши враз доньку і не давши жодного шансу відмовитись від витівки Марфі.

Так і розпочалися довгі чотири години в дорозі. Перший час доця, шаленіючи від ідеї, не відлипала від вікна й все дивилася на дорогу та милувалася пейзажами рідної країни. Та з часом її зморила ця справа й вона тихенько засопіла у мене на колінах, заколисана автомобільними звуками й мелодіями з автомагнітоли. А ось для мене весь шлях пролітає непомітно. Перед очима далеко не дорожні знаки, а в голові не музика...