Марина Тітова - Будь мені тайною, Марина Тітова

— Санька, ти ж не заявишся до неї? — зненацька думати мені заважає водійка.

— А якщо й так? Звісно, спершу з малою погуляю, але... — зітхаю. Стогну, наче поранений. Втім, а хіба ж не зранений? От тільки моя рана десь там — між ребер і болить від неї не тіло, а душа...

— Санька, а може не треба? — все одно відмовляє мене в життя Ліки увірватись березневим вітром її вірна подруга.

— Я хотів би з нею поговорити... Пояснити все. Довести.

— А якщо для цього вже пізно?

— Все одно... Попрохаю вибачення, що не приїхав раніше, бо за здоров'ям доньки треба було слідкувати, а потім стався переїзд...

— ...І що далі? — випитує Марфа, перервавши мене, про план дій, якого я не маю.

— Не знаю. Запрошу її на екскурсію Харковом. Ви ж так і не поїхали до Парижу, настільки я розумію? Ну от. А я скажу, що Харків — це український Париж. І запропоную їй здійснити її мрію.

Бачу, як Марфуша усміхається. Але робить це так, наче прагне це приховати, бо потім зітхає важко й цокає язиком.

— Не думаю, що це вдалий задум, однак вирішувати тобі.

Не надаю поведінці брюнетки та її словам великого значення. Намагається мене відмовити від наміру, але мені то що? Ясна річ, Марфуша щось знає, тільки мені не сповіщає. Кажу їй натомість, що я її почув і більше ми не торкаємося цієї теми.

Щоб не надокучати Марфі з Вадимом, і щоб ніхто не ставав на заваді моїх поривів, телефоную Марку та домовляюсь про зустріч. Це стає чудовою причиною потинятися вечірнім містом і опинитися неподалік квартири Даниленків. Прохаю Марка побути з Ангелінкою та йду знайомою дорогою до знайомого під'їзду.

Цей бентежливий момент для мене стає, що перший дзвоник для першокласника, що мить розпису в РАСЦі — така ж пам'ятна та відповідальна хвилина. Волію знову побачити свою ангельську красуню. Волію, аж дурію!

І ось — потрібна квартира. Натискаю на дзвіночок...

— Якщо ви до Даниленків, то вони тут більше не живуть, — відчиняє двері мені якийсь чоловік.

– Як це? Відколи?!

— Від сьогодні. Вранці всі меблі з квартири вивезли, а ми заїхали вже в обід...

Гублюся, дивуюся. Серджусь на Марфу, котра про продаж квартири не сказала бодай слова. Проте робити нічого. Перепрошую нового мешканця квартири за те, що потурбував і плентаюсь звідси геть, паралельно вже набираючи Марфу, щоб з'ясувати обставини. Та хіба ж мені хтось відповідає? Так вона й чекає на мій виклик...

Подумавши, що справа тут якась не чиста, беру друга й доню та їду гуляти місто в район ресторану, де раніше Харитон працював. Адресу його нового ресторану не знаю, тому сподіваюсь хоча б там щось довідатись. Як варіант.

Але і тут мені очікує поразка. Ресторан знаходжу зачиненим. Питаю Марка, чи це справа рук його друзів із поліції? Каже, що ні — їх справу закрили, а потім передали у руки більш повноважних осіб, не сповістивши про подробиці.

Тішусь і водночас безмежно переймаюсь. Що відбувається взагалі? Ще й Марфа досі на виклики мої не відповідає, а Вадим відповів, однак сказав, що зайнятий і відбився. Не вигадую нічого ліпше, як зателефонувати Насті. Однак вона абсолютно нічого не петрає. Про можливий переїзд Ліки та Харитона ні сном ні духом... Зате одним вона потішила — адресою ресторану, що віднедавна належить Харитону.

Під прикриттям прогулянки, тягну туди знову нашу трійцю... І що ж? Черговий сюрприз.

— Пробачте, але сюди не можна. Ресторан тимчасово зачинений. Сталося масове отруєння й посипались скарги, тож до з'ясування обставин це місце недоступне для відвідувань, — такими словами зустрічає мене поліціянт біля входу закладу.

У стані повного нерозуміння, обираю припертися до Марфи з Вадимом додому та вимагати у них пояснень. День видався вкрай чудним. Але й там наштовхуюсь на дивину. Вадима вдома не прослідковується. Зате Марфа з Данею нас приймають. Дівчина запрошує на ночівлю. А першої ліпшої хвилини, коли діти граються в іншій кімнаті, з допитом лізу до Марфи.

— Що відбувається? Де Ліка? — карбую кожне слово, тривогою очі наповнивши.

— Та цей... Як сказати... Санька, ти тільки не хвилюйся!.. Словом... — не може дібрати жодного слова й очі свої ховає дівчи́на. І раптом вивалює, наче блискавкою вражена: — Ліку викрали! У Харитона виявились борги. Великі. Квартиру й ресторан забрали кредитори. І от... Такі справи... Не хотіла тобі казати.

— Ти серйозно?! — чомусь не зовсім вірю господині. Але враження, що мене обманюють відганяю від себе. Не може ж Марфа так знущатися?

— Викрадачі вимагають за Ліку викуп. Сімейну реліквію... Бабусин перстень! – емоційно вигукує чорнява панянка.

— І що? Харитон цей перстень передав їм? Він Ліку визволив? — хапаюся за голову, не знаючи куди себе подіти й що робити у зв'язку з такими приголомшливими новинами.

— Так цей... Його теж викрали!.. І піддають тортурам!

— Звучить не погано. Так йому й треба. Але з Лікою що?! Її рятувати потрібно! Марфо, що робити?! — зриваюся з місця, кола кухнею вже вимальовую, штурм мозку влаштовую.

Марфуша раптово питає:

— А на що ти готовий заради Ліки?