Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

— Нічого особливого, Анастасіє. Просто вирішили деякі справи, обговорили нюанси.

 

Я глянула на Саліма, який з виглядом переможця знову розповідав якусь історію про дорогу, але моє питання він благополучно проігнорував.

 

— Ну, так вирішили чи не вирішили? — трохи наполягала я, намагаючись зловити хоча б якесь зізнання. — Ви повернулися такими радісними, що я вже сама не знаю, чи все це реально.

 

Емір лишався спокійним:

— Ми з Салімом розібралися в усьому. Можеш бути спокійна, любов моя.

 

"Любов моя". Ці слова завжди викликали в мені теплі почуття, але цього разу я помітила в його голосі якусь відстороненість. Я відклала виделку, пильно глянувши йому в очі:

 

— Розібралися? І як вам це вдалося?

 

Емір відвів погляд. Салім удав, що дуже зайнятий своїм телефоном.

 

— Насте, ну досить уже, — раптом озвався він. — Ми все владнали. Що тобі ще потрібно?

 

Я ледь не вибухнула від цього тону, але стрималася:

— Просто хочу розуміти, що відбувається. Це так багато?

 

— Нічого не відбувається, — Емір подався назад у кріслі. — Просто радій, що ми вдома.

 

Я промовчала, але серце стискалося від якоїсь тривоги.

 

Коли всі вляглися спати, а будинок занурився у тишу, я вирішила поговорити з Еміром наодинці. Він лежав на ліжку, закинувши руки за голову, ніби не збирався занурюватися у сон.

 

— Еміре, — я сіла поруч і обережно торкнулася його плеча. — Ми можемо поговорити?

 

Він розплющив очі й усміхнувся, але якось механічно.

— Про що, Насте?

 

— Про нас. — Я відчула, як у горлі пересохло. — Ти якийсь відсторонений після повернення. Можливо, я перебільшую, але...

 

— Перебільшуєш, — перебив він. — Усе добре. Просто втомився.

 

— Втомився? — я не вірила своїм вухам. — Ти що, збираєшся мені зараз сказати, що не хочеш провести ніч зі своєю дружиною, бо втомився?

 

Він на мить замовк, а потім додав:

— Так і є, Насте. Я просто хочу відпочити.

 

Ці слова прозвучали як холодний душ. Я навіть не знала, що відповісти.

 

— Добре, — пробурмотіла я й відсунулася від нього. — Відпочивай.

 

Наступного дня, як я й очікувала, Еміра вдома вже не було. Жодних пояснень, жодного натяку, куди він подався. Тільки коротке повідомлення:

 

"Маю справи. Поговоримо ввечері".

 

Справи. Справи. Та що ж це за справи такі, які раптом стали важливішими за мене? А тим часом Салім ходив по дому, наче виграв у лотерею. У нього був настільки щасливий вигляд, що я не витримала й запитала напряму:

 

— Що ти святкуєш, Саліме?

 

— А чому б і ні? — відказав він, усміхаючись. — Життя прекрасне, хіба ні?

 

Ця відповідь мене тільки більше дратувала. Що ж це за секрети такі, які вони мені не розповідають? І що за подорож, яка змінила все до невпізнання?

 

 

У літній прохолоді вечора я неквапливо прогулювалася садом, намагаючись заспокоїтись. Чорне небо, всіяне зорями, було мов ковдра, яка накривала цей затишний куточок світу. Розкішні троянди, лаванда та жасмин наповнювали повітря солодкими ароматами. Садова альтанка, вкрита виноградною лозою, мерехтіла м’яким світлом ліхтарів. Це було місце, створене для натхнення, для мрій і романтики. Але зараз я почувалася чужою навіть тут, у цьому ідеальному світі.

 

Справи. Постійно тільки ці «справи». Уперше за всі роки я відчувала себе не важливою. Це було боляче, незвично і зовсім нестерпно. Я викликала служницю, наказавши принести пляшку вина та келихи. Мені потрібно було хоч трохи розслабитись, приглушити всі ці думки.

 

Зачекалася, і коли вже вирішила йти до будинку, почула кроки позаду. Озирнулася – переді мною стояв Салім. Його карі очі сяяли ледь помітною іронією, а губи мали ту загадкову напівусмішку, яка завжди збивала мене з пантелику. У руках він тримав пляшку вина та два келихи.

 

– Не чекав, що ти будеш сама, Настю, – заговорив він, розливаючи вино. – Я подумав, що компанія не завадить. Чоловік же, як я розумію, затримується?