Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

– Затримується, – повторила я, намагаючись не дивитися на нього надто довго. – Але ти ж не міг просто так вирішити прогулятися садом і знайти мене.

– Чому ж ні? – Він усміхнувся, ніби згадав щось кумедне. – Я випадково почув, що ти хотіла випити, і вирішив допомогти.

Я прийняла келих із його рук. Його пальці на мить торкнулися моїх, і цей дотик обпік сильніше за вино. Ми сіли в альтанці, і я зробила кілька ковтків, намагаючись впоратися із сумбуром у голові.

– Салім, – почала я нарешті, – ти справді думаєш, що я повірю у твою випадковість?

– Чому ж ні? – Він смикнув плечима, але його голос був на тон нижчим, ніж зазвичай. – Ми ж з тобою добре знайомі. Чому б нам не поговорити?

– Про що?

Він задумливо подивився на келих, наче розмірковував, як краще відповісти. А тоді підняв очі на мене:

– Про нас.

– Про нас? – Я ледь не розсміялася. – Салім, ти жартуєш? Ми завжди були лише… як це правильно сказати… сусідами. Принаймі останні декілька років.

– Сусідами? – Він примружився, його голос став більш грайливим. – Невже лише сусідами? А я думав, що між нами могло бути більше. Якби не батько…

– Не смішно. – Я злегка насупилась, але всередині відчула, як щось щемить. – Твій батько – мій чоловік. І це не зміниться.

– А ти впевнена? – Він поставив келих і нахилився ближче. – У цьому світі немає нічого вічного, Настю. Ти могла б розлюбити його. А він… може, вже розлюбив тебе.

Його слова були мов удар, але не грубий і жорстокий, а такий, що залишає глибокий слід і примушує замислитися.

– Ти кажеш дурниці, Салім, – прошепотіла я, намагаючись говорити твердо, але мій голос зраджував мене. – Ми… Ми кохаємо одне одного.

– Може, і так, – сказав він тихо, знову піднявши келих. – Але ти ж знаєш, що я не такий уже й дурний, Настю. Мені здається, ти не така впевнена у цьому, як намагаєшся здаватися.

Мені стало важко дихати. Він дивився на мене так, ніби знав щось, чого я не знала сама. І цей його погляд – спокійний, але водночас напружений – змусив мене опустити очі.

– Це просто твої фантазії, Салім. І, якщо чесно, я не хочу більше говорити про це.

– Добре, – погодився він, піднімаючи келих. – За фантазії. Вони іноді виявляються сильнішими за реальність.

Салім підняв келих вина й дивився на мене так, наче хотів вивідати всі мої секрети.

— Якби не батько, — сказав він з усмішкою, — ти вже давно була б зі мною, Анастасіє. Тобі подобаються сильні чоловіки, але я сильніший. І, на відміну від нього, я завжди поруч. Подумай про це.

Його слова залишили в моїй душі глибокий осад. Роздуми на всю ніч без сну, але я не втрачала надіі.

    Річниця мого сина мала стати особливим днем. Це ж його перший рік життя, перший крок у світ, який ми з Еміром створили для нього. Зазвичай такі події Емір сприймав з усією серйозністю, брав активну участь у підготовці, а тут...

На всі мої запитання чи спроби поговорити про меню, прикраси або список гостей він відповідав мляво, мов робот:

– Як скажеш, Настю.

– Добре.

– Зроби, як вважаєш за потрібне.

Його байдужість розбивала мене на шматки. Я намагалася не показувати цього, але всередині росло відчуття порожнечі. Невже це той самий чоловік, який ще пів року тому міг розбудити мене о третій ночі лише для того, щоб поговорити про нашу дитину?

Підготовка до свята була хаотичною. Я з головою поринула в організацію, розуміючи, що, якщо я цього не зроблю, то не зробить ніхто. Замовила ідеальний торт у вигляді улюбленого мультяшного героя сина, домовилася з флористами, які створили казкові композиції з блакитних і білих квітів, і навіть організувала фотозону, яка виглядала як казкова країна.

– Пані Анастасіє, тут фотограф уже прийшов, – покликала мене домогосподарка, коли я перевіряла список гостей.

Свято почалося ідеально. Гості заходили у просторий сад, який я спеціально прикрасила для цієї події. Веселий сміх, дзвін келихів, діти, які бігали навколо аніматорів, – усе було, як у казці. Але тільки не для мене.

Я дивилася на годинник. Еміра не було. Вже минуло тридцять хвилин з моменту, коли він мав приїхати. У середині мене кипіла злість і тривога. Смикаючи телефон, я перевіряла повідомлення. Нічого. Жодного дзвінка, жодної вісточки.