Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

 

Мені хотілося кинути все під три чорти й вибити з нього всю правду, але я розуміла, що зараз це марно.

 

Пів місяця. Чотирнадцять довгих днів. І хоч я намагалася зайняти себе справами, продовжувала працювати над будівництвом готелю та приділяти час Ельдару, в голові крутилися лише його слова: «Я знайшов Саліма. Зайнятий. Зателефоную пізніше».

 

Ці «пізніше» ставали такими ж нестерпними, як і мовчання. Чому так довго? Що там відбувається? Серце тривожно стиснулося кожного разу, коли думки перескакували від можливих конфліктів до... ні, я навіть боялася думати, що все може бути ще складніше.

 

І ось, коли я вже майже втратила надію, повідомлення.

«Через 10 хвилин вийду на відеозв'язок. Буду з Салімом».

 

Я сіла за столик на терасі, наливши собі чаю. Морське повітря ледь заспокоювало, але пальці непомітно стукотіли по столу. Вони точно щось приховують.

 

– Привіт! – його голос і посмішка з екрану ледве не збили мене з думки. Камера трохи хиталася, наче він тримав телефон у руках. За його спиною розкішний пейзаж – море, яхти, білий пісок.

 

Поруч з'явився Салім, одягнений у легку білу сорочку, сонцезахисні окуляри, які він зняв із недбалою грацією.

– О, Настя, привіт! – проговорив він з дивно теплою посмішкою, якої я давно не бачила. – Як ти?

 

– Як я? – перепитала я, намагаючись стримати іронію. – А як ви? Судячи з вигляду, тут точно не вирішення проблем. Це що, новий офіс чи просто відпустка за рахунок фірми?

 

– Настю, заспокойся, – втрутився Емір. Він завжди говорив зі мною м'яко, але цього разу я відчула щось інше. Якусь натягнутість чи навіть… провину?

 

– Заспокоїтися? – я нервово розсміялася. – Ви двоє весело відпочиваєте біля моря, а я тут ламаю голову, що у вас там відбувається.

 

– Ми працюємо, – швидко відповів Емір. Його очі майже уникали моїх, що було для нього зовсім не властиво.

 

– Працюєте? – підхопила я. – Це виглядає як щось зовсім інше.

 

Салім нахилився ближче до камери й підморгнув:

– Настю, ти просто не уявляєш, скільки тут роботи. Але ми ж маємо десь і перепочивати.

 

– Перепочивати? Ви двоє на чорноморському узбережжі, такі щасливі, наче ніяких конфліктів і не було. А я думала, що ви шукали вирішення справ.

 

Емір зітхнув і потер лоб:

– Настю, ми вже знайшли рішення. Завтра повертаємося додому.

 

Мене насторожило його спокійне: «Знайшли». Я відчула, як щось підозріле відлунює в його голосі.

– Завтра? О котрій? Я зустріну вас в аеропорту.

 

– Ні, не треба, – поспішив відповісти він. – Ми доберемося самі. Ти займайся своїми справами.

 

– Самі? – я відчула, як тривога перетворюється на злість. – Що відбувається, Емір?

 

– Нічого, – відказав він спокійно, але в його очах щось зблиснуло. – Просто розслабся. Усе буде добре.

 

Я нахмурилася, намагаючись розібрати, чому його слова звучать якось… надто впевнено, але водночас відсторонено.

– Я не люблю, коли мені щось не договорюють, – сказала я різкіше, ніж хотіла.

 

– Настю, не варто хвилюватися. Завтра повернемося, і все поясню, – відповів він.

 

Салім тихо засміявся, неначе його зовсім не хвилювала наша розмова.

– Не переживай, Настю, ми живі, здорові й навіть щасливі. А це ж найголовніше, правда?

 

Я зтиснула зуби, відчуваючи, як всередині все стискається. Вони точно щось приховують. Але що?

 

Що ж, вони повернулися. Щасливі, усміхнені, наче й не було між ними жодних конфліктів. Емір і Салім спокійно привіталися зі мною, ніби повернулися не з загадкової поїздки, а з якогось корпоративу. Відчувалося, що між ними нарешті запанувало перемир'я. І хоча зовні все було ідеально, у мене в душі здіймався ураган запитань.

 

За вечерею я, звісно, намагалася з'ясувати, що ж відбулося.

 

— Що ж це за поїздка така була? — запитала я, насипаючи Ельдарові його улюблений супчик. — Розкажете мені, чи я так і залишуся в невіданні?

 

Емір лише кивнув Салімові й посміхнувся: