Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

63

 

Коли ми повернулися до готелю, відчувалася напруга, яка була майже відчутною у повітрі. Емір виглядав зосередженим, мовби роздумував над чимось дуже важливим. Я мовчки спостерігала за ним, не наважуючись порушити його думки. Але довго мовчати я не вмію.

 

— Що ти задумав? — спитала я, коли він, втупившись у ноутбук, щось швидко друкував.

 

— Спочатку знайти його, — відповів він, навіть не підводячи погляду.

 

— І? — я підійшла ближче, але він злегка закрив екран ноутбука, мовляв, це не для моїх очей.

 

— Потім вирішимо, — коротко кинув Емір і подивився на мене. У його погляді був якийсь незрозумілий блиск, і це насторожувало.

 

— Ти мені нічого не скажеш? — я схрестила руки на грудях.

 

— Що саме ти хочеш почути, Анастасіє? — він підвівся, глянув на мене зверху вниз, і в його голосі проскочила легка втома.

 

— Що ти задумав, як ти його шукатимеш? Чи ти вже щось знаєш?

 

Емір промовчав, його вираз обличчя був таким, наче він намагався зважити всі за і проти, перш ніж дати відповідь. Але я знала, що він не скаже всього одразу.

 

— У тебе знову цей загадковий вигляд, — я зітхнула. — Ненавиджу, коли ти щось знаєш і мовчиш.

 

Він підійшов ближче і торкнувся мого плеча.

 

— Тому що я не хочу, щоб ти хвилювалася раніше часу, — сказав він м'яко, але з ноткою рішучості.

 

— І це мене хвилює ще більше! — я відсахнулася від його руки.

 

— Заспокойся, кохана, я все тримаю під контролем. Ми дізнаємося, де він, і тоді…

 

— І тоді що? — перебила я.

 

— Тоді я розберуся з цим сам, — його голос став холоднішим.

 

— Ти не можеш усе вирішувати самостійно, це стосується і мене, Емір!

 

Він зробив крок назад і взяв телефон. Я бачила, як він щось комусь пише. Через хвилину зайшов один із його людей, високий чоловік із серйозним виразом обличчя.

 

— Є новини? — запитав Емір.

 

— Майже. Ми використовували GPS-систему, і, здається, у нас є точне місцезнаходження, — відповів той.

 

— І? — я не витримала і втрутилася в розмову.

 

Емір повернувся до мене, але його обличчя залишалося незворушним.

 

— Південь України, — сказав він, ледве стримуючи емоції.

 

— Що? — я відчула, як моє серце почало калатати. — Що він там робить?

 

— Ось це ми й дізнаємося, — промовив Емір, і я зрозуміла, що в нього вже є здогадки, але він мені їх не скаже.

 

— Ти знаєш, де саме? — я наполягала.

 

— Знаю, — зізнався він після довгої паузи.

 

— То де?

 

— Анастасіє, — його голос став серйозним. — Я сказав тобі більше, ніж хотів. Повір мені, я все вирішу.

 

— Але ти не можеш вирішувати все сам! — я підійшла до нього впритул, намагаючись розгадати вираз його обличчя.

 

— Можу, і зроблю це.

 

Я помітила, як його руки напружилися, коли він стиснув телефон. Він явно знав більше, ніж говорив, і це дратувало мене найбільше.

 

— Ти навіть не хочеш мені сказати, що він робить там? — я підвищила голос.

 

— Ні, тому що це тільки мої здогадки, — коротко відповів він.

 

— Тоді скажи хоча б здогадки, Емір!

 

— Ти маєш довіряти мені, — сказав він тихо, але твердо.

 

Його людина щось прошепотіла йому на вухо, після чого Емір кивнув.

 

— Нам потрібно рухатися швидко. Збери мої речі, я вирушаю завтра.

 

— Куди?

 

— В Україну, — нарешті сказав він, і в його очах промайнув той самий блиск, що й раніше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍