Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

мертвих виродків убили Джулі.

Отже. Убивство з помсти. Невже він опустився до вбивств із

помсти? Невесела думка. Спробував уявити Джулі поруч, так

само, як Наомі була поряд із Голденом. Вона наче очікувала на

запрошення. Джулі Мао, з якою він ніколи не зустрічався

в реальному житті. Помахала рукою, вітаючись.

«А що в нас? — запитав, вдивляючись у її неймовірні чорні

очі. — Я кохаю тебе чи просто хочу кохати так сильно, що не

бачу різниці?»

— Міллере, — озвався Голден, і Джулі зникла. — Не спиш?

— Ні, щось не можу заснути.

— Я також.

Вони помовчали. Зашуміла якась із автоматичних машин

лазарету. Міллерова рука засвербіла під пов’язкою —

медикаменти запустили черговий етап прискореної регенерації

тканин.

— У тебе все добре? — запитав Міллер.

— А з чого б це було погано? — огризнувся Голден.

— Ти вбив того чувака. На станції. Застрелив. Ну, тобто я знаю, що ти раніше стріляв у людей... Там, у готелі. Але в тому тунелі

наприкінці ти поцілив йому просто в обличчя.

— Так, справді.

— Не хочеш про це поговорити?

— Ні, все гаразд, — поспішив відповісти Голден.

Гуділа система вентиляції; манжета тонометра обхопила

здорову руку Міллера, наче чиясь долоня. Голден мовчав, але

Міллер, примружившись, роздивився підвищені показники

тиску й активності мозку на моніторах над капітановим ліжком.

— Нас завжди відправляли у відпустку.

— Що?

— Коли ми в когось стріляли. Убив ти когось чи ні, а мусиш

подати рапорт на відпустку. Здати зброю. Поговорити

з мозкоправом.

— Бюрократи, — буркнув Голден.

— Але в цьому є сенс, — заперечив Міллер. — Коли ти у когось

стріляєш, це щось у тобі змінює... А коли вбиваєш, то все ще

гірше. Байдуже, що чувак заслужив, що в тебе не було іншого

вибору. Хоча, може, й не зовсім байдуже. Але все одно.

— Проте ти, здається, залишив своє позаду.

— Можливо. Послухай. Пам’ятаєш, що я казав про вбивство

тоді? Про те, що смерть — найкраще, що може статися з тим

бідолахою. Мені шкода, що я це сказав.

— Ти вважаєш, що був тоді неправий?

— Ні, не вважаю. Але все одно шкодую.

— Гаразд.

— Та чорт. Дивись, я хочу сказати одне: добре, що ти цим

переймаєшся. Добре, що не можеш не бачити й не чути цей

момент. Те, що ти згадуєш про це постійно, — так і повинно

бути.

Голден помовчав. А тоді знову заговорив. Його голос був

безбарвно-сірим, наче скеля.

— А ти знаєш, що я вбивав людей раніше? Але вони були

цятками на радарі. Я...

— Не одне й те саме, правда?

— Правда. Це колись відпускає?

«Інколи так», — подумав Міллер.

— Ні. Не відпускає, якщо в тебе є душа.

— Гаразд. Дякую.

— І ще одне...

— Так.

— Я знаю, що пхаю носа не у свої справи, але не дозволяй їй

себе відшити. Так, ти не розумієшся на сексі, на коханні й на

жінках. Звична штука, якщо ти народився з членом і яйцями.

А ця дівка, Наомі... Вона варта того, щоби докласти додаткових

зусиль, чи не так?

— Так, — відповів Голден. А тоді додав: — Можемо ніколи

більше не порушувати цієї теми?

— Звісно.

Корабель рипнув, і сила тяжіння змістилася на градус

праворуч відносно Міллера. Корекція курсу. Нічого цікавого.

Міллер заплющив очі, змушуючи себе заснути. Його думок не

полишали мертві люди, Джулі, любов і секс. Голден сказав щось

важливе про війну, але фрагменти крутиголовки не лягали на

місце. Вони постійно змінювали форму. Міллер зітхнув

і спробував улягтися зручніше — так, що перекрив одну

з дренажних трубок. Довелося змінити позу ще раз, аби

припинити тривожне пищання автоматичної системи лазарету.