Вікторія Хорошилова - Янгол чи Демон, Вікторія Хорошилова

— Але на виході з лабораторії є сканери і ці речовини не виносили.

— А якщо добре запакувати, герметично.

— Ліко, їм у принципі заборонено виносити що небудь із лабораторії. Навіть особистих речей у ній немає. Вони до лабораторії переодягаються і на білизну одягається спец одяг. І виходячи вони все знімають. Проходять сканер і тільки потім одягаються. Щоб уникнути поширення отрут і різної зарази.

— Залишаються дрібні біси, вони можуть створювати мініпортал і переміщатися непомітно. Але їх хтось має покликати або направити. Хоча скоріше хтось із зовні скеровує, а хтось у лабораторії кличе і передає. І тоді речовина зникає, не покидаючи лабораторії.

Тиша була дзвінка.

— Але камера повинна була зафіксувати біса!

— Вони можуть бути дуже непомітні й постійно стрибати порталами. Можна сходити перевірити на залишкові енергії?

— Сходіть завтра зранку, — сказав шеф. — Алекс як підопічна?

— Невеликий прогрес є. Але їй потрібно кілька днів, щоб повністю відновитися. А то вона межу відчуває, коли можна непритомніти.

Увечері проводила майстер-клас як готувати пиріжки. Показала, як готую частину пиріжків. Решту попросила зробити колег, які приїхали зі мною. Навіть Ніл із Ташею пробували. Потім поставила в духовку. Один із хлопців знімав відео інструкцію. Потім дружно ці ж пиріжки їли.

Уранці в лабораторію вирушила удвох із Нілом. Уже йдучи коридором будівлі відчула знайомий сірчаний запах, змішаний із шерстю. Значить моя здогадка виявилася правильною, тут є дрібний біс. Або був, нещодавно. Дістала з рюкзака паперовий кульок із пиріжком. За мить з'явилося знайоме мені з дитинства бісеня Жорик.

— Дай! — одразу тявкнув він.

Зловила його за комір. Він і не заперечував, а тягнув рученята до ласощів.

— І давно ви тут промишляєте?

— Дай! Скажу!

— Ніл відламай шматочок.

Віддала куратору пиріжок. Він хоч і був здивований, але зробив те, що я прошу. Бісеня спритно вивернулося із захоплення і сіло в мене на згині ліктя. Цілком запхнув ці ласощі.

— Колись малеча ненажерлива, — сказала я зітхнувши. — Скільки вас тут? І як давно.

Він подивився на мене злякано. Ніл приклацнув пальцями, утворюючи згусток світлої енергії. Малий пискнув і сховався в мене на спині.

— Я так повз проходив, тебе відчув. Я пам'ятаю, ти добра і годуєш смачною їжею.

— Щось на вухах макарони стали бовтатися, або правду кажи, або Ніл більше ласощів не дасть. Уся їжа в нього.

Куратор задоволено посміхнувся. А я почула, як бісеня облизнулося. Саме цей малий паразит усіх здасть за смаколик.

— Мого брата найняли, а мене намагаються долучити до справи, щоб я був корисним. Я приходжу, коли кличуть і забираю цукерку собі, а брату приношу несмачну гидоту.

— А брат сюди не приходить?

— У нього не вийшло, його сама атмосфера пече. А мене ні, я нічого не відчуваю. Тільки їсти весь час хочу.

— Так, ти з'їси все, що не прибито, — сказала я зі знанням справи. — Покажеш, хто тобі цукерку дає і братові бяку?

— А ти мені смаколик ще даси чи розвоплотиш?

— Смаколик дам, а от якщо обдуриш, Ніл розвоплотить. Справді?

— Так, — сказав куратор.

Продажним виявився один із молодших лаборантів. Але щось я надто сумніваюся, що він діяв один. Бо Жорик сказав, що молодшому бяку видавав хтось інший, запах був солодкий жіночий.

— Тримай, — віддав Ніл бісеняті залишок пиріжка. — Далі металісти розберуться.

Ми забрали поки тільки молодшого лаборанта для допиту. Жорик усю дорогу сидів у мене в рюкзаку. І виліз із нього тільки коли шеф пообіцяв «важливого свідка» не розвоплощувати. І потім поки його допитували зжер усі запаси відділу. А коли його відпустили шеф запитав:

— Як ти з цією гидотою познайомилася? І ти взагалі в курсі, що при його наступному народженні він з більшою часткою ймовірності народитися в тілі людини в нижній площині. Темненький із рогами, але людина.

— Правда?! — з'явився Жорик.

— Правда малий. А тепер зникни і постарайся не померти завчасно.

— Тепер і померти не страшно! Таке підвищення!

Коли він зник, я сказала.

— Так у дитинстві й познайомилися. Він із братом до нас у квартиру пробрався. Жориком, це я його назвала. Застала його за поїданням моїх запасів солодощів. Точніше подарунка близнюкам. Я їм великий кульок солодощів купила. Ця гидота все зжерла. Але при цьому мав такий сміховинний вигляд. Він був розміром з мою плюшеву іграшку. І щоб залишитися в живих, йому довелося ховатися за цією іграшкою і прикидатися теж плюшевою іграшкою. Бо його старшого братика дядько без вагань розвоплотив. Потім я в капосника з'ясувала чого вони приперлися. Брат щоб вкрасти справу, яку дядько з собою приніс. А цей просто за компанію і типу переймати досвід старших. Але запас солодощів переманив.

— Але він тебе слухається, чому?

— Я йому життя врятувала і відпустила. Він перед тим, як зникнути, сказав, що борг життя поверне і незабуде.

— Це серйозна обіцянка навіть для них. От як тобі так щастить, а мала?

Я тільки знизала плечима.

А після роботи вирушила прогулятися містом. І яке ж було моє здивування, коли я побачила хлопця, що колись збив мене машиною. Я тоді тільки дивом і вижила. А він навіть заслуженого покарання не поніс. Він теж помітив мене і підійшов, при тому йшов так різко, що я трохи злякалася. А потім задумалася, яким чином він тут опинився?

— Чого вилупилася поганка?

— Що ти тут робиш?

— Я взагалі-то тут по роботі, мала. А ось яким чином ти мала погань тут опинилася, ще треба розібратися!

— Чим доведеш? Ти ж можеш тільки брехати і вивертатися. Ти спритно уникаєш відповідальності. Забув, як намагався мене вбити? А я тебе добре запам'ятала!

— Ти мала, посміла подати документи в той самий рік, що і я. І через тебе мене не взяли! Вундеркінша мала, не могла потерпіти кілька років. Ні тобі закортіло вступити в той самий рік. Я все розрахував і мав пройти.