Олександр Міхед - Понтиїзм. Казки кінця світу

Дай ворогам поживу для ненависті, а нам приводи, щоб їх підгодовувати.

Підтримай цю маленьку країну і відведи від кінця світу.

Ми завжди обіцяємо бути гарними дітьми. І обманюємо тебе. Бо не можемо інакше.

Ми завжди просимо багато. Бо не можемо інакше.

Але ти нас простиш. Я знаю, ти зможеш.

Вертеп

Це був один із затяжних днів виснажливих новорічних і різдвяних свят, в яких кожне наступне застілля і посиденьки були заховані, як у матрьошці. Пізній ранок вайлувато, з повним черевцем переповзав в обід. Ранкове тепле сяйво, що легко перетопило нічний сніг, перемежовувалося гострими поштовхами злого вітру, який ніби шукав, на кому зірвати накопичену злість самотності.

Відчувався дух свята. Долітали запахи смаженого м’яса, і в перехожих починав пробиватися апетит. Хоча ще мить тому сама думка про їжу була відразливою. Люди з припухлими очима і вузькими прострілами зіниць проходжалися між дерев’яними ятками, де варився розбавлений глінтвейн. І попиваючи з пластикових стаканчиків тягучу духмяну рідину, хтось міг відчути себе європейцем.

— Ой, ще б сюди їхніх отих сосисок, і я в раю, — кинув один.

— Нє, братан. Ти в Європє, — перебив другий.

Але дух свята був не тільки м’ясним і наваристо-п’янким. Він був авантюрним, прагнув пригод і був готовий витрачати гроші на неймовірні дрібниці.

Десь просто перед святами на вулицях міст вигулькнули підозрілі персонажі з вічним ароматом алкоголю і в шатах дідів морозів, які радше виглядали, як поношені вибляклі піжами, ніж святкове вбрання. Чи хоча б робоче. Ховаючись за фальшивою бородою, матюкаючись у неї незлим тихим, вони вдавали, що продають людям щастя. Вони потамовували спрагу авантюр у розпашілих людей. Перевірити силу удару, підняти пляшку кривим гачком, проїхати на велосипеді задом наперед, надути презерватив, щоби він вибухнув, полапати земноморських і позаземних тварин у серпентаріях і планетаріях, сфотографуватися зі Шреком або вліпити підсрачника Телепузику, що цілодобово транслює своє новорічне привітання громадянам країни. Гроші танули в повітрі, згорали, як у величезній ненажерливій печі. Діди Морози всміхалися і, як ніхто інший, розуміли, що щастя можна продати й купити.

Не гірше них на цьому зналися й охоронці. Це був їхній зоряний час. Перехиливши у підсобці не одну святкову чарку, вони були готові не підтримувати, а наводити порядок, вишукуючи особливо слабких і немічних. Була єдина проблема — миготіння червоних кожухів їх надто дратувало і від нього боліли очі.

— От, чєрті, — казав один.

— Та не кажи, тролі якіто, — погоджувався другий.

Діди морози фотографувалися з дітьми, продавали їхнім батькам світлини оголених снігурок молодшого і старшого шкільного віку. Діди ділилися прибутками з охороною, намагаючись уникнути ритуального мордобою або святкування у їхній підсобці під землею.

Трохи далі, за ятками, ховався святковий ярмарок. Він був як чорна діра — туди всі потрапляють, але зрідка хто виходить. Зустрівши знайомих або познайомившись просто тут на місці, люди продовжували свій алкогольний марафон за прилавками. В якусь мить на гроші вже ніхто не звертав уваги, розуміючи їхню нікчемність. Товари або дарувалися, або в людях прокидався давній інстинкт натурального обміну з неймовірними курсами, які логіці не піддаються і якому позаздрив би і національний банк: свинина йшла за кожухи, а сало за мішки, мило за сири, а рис за воду, повітря за коньяк, а вина за кисляк, рабиня за хлібину, ялинка за сніжинку, соя за кістяк (кістяк анатомічний, серія «Зліпи сам», інструкція додається, без ГМО, вироблено: рідне місто, термін використання: необмежений).

Картини обмінювалися на вітрила, а глечики на сита. Дзеркала на коня, а коралі на слона.

— Слона, правда, щас нема, но обіцяли завезти, — казала одна.

— Та ладно, кума, подожду твого слона. Давай уже так, — відповідала друга.

Фальшива зірка світила над ялинкою електричним сяйвом. Метушня і маєта наповнювали ярмарок. Так, наче лялькар надихав життям мертвий шматок тканини і дерева, в його магічних, умілих руках оживала мертва матерія. Птахи, що мали сили відірватися від землі й піднятися вгору, бачили величезний суєтний майдан, в якому рух маленьких череватих людей нагадував діловите хробаччя і мурашву на тілі мертвої тварини, що перетворилася на падло і тепер хутко розкладається.

І якби птаха спустилася трохи нижче, то побачила би неспішного старця, який розмірено крокував своїм маршрутом крізь ярмаркові ряди. Вигляд старця пояснював, чому людину зроблено за подобою Божою. Або навпаки — чому люди малюють Бога схожим на себе. І хоч би як не гріховодив чоловік протягом усенького життя, сивина то відбілить. А справжня лапата борода прикриє шрами і сліди, залишені кігтястим життям.

Старий ішов від людей до людей, тримаючи в руках коробку з плетеної лози.

— Шо той продає? — питала одна.

— Вертеп, навєрно, — наливав другий.

— Ого, — запивала третя.

Він мовчки йшов крізь суєту, на нього зрідка звертали увагу. Про ціну не питали та й самого не займали. Білим маревом просувався він крізь сірий п’янкий туман святкових часникових і винних запахів. Звідкілясь долинали вибухи петард, продавці й покупці терлися пластиковими стаканчиками, собаки, втомлені й задоволені, усміхнено гріли черева на каналізаційних люках.

Старий мав свій шлях, він ішов своєю орбітою, тримаючи в руках вертеп.

Повз проходила жінка, заклопотано складаючи списки, що ще треба купити, що доїсти і як дотягти до кінця місяця без зарплатні. За нею плівся малюк, який ще тільки починав говорити. Він зачудовано сіпнув мамине пальто, порівнявшись зі старим.

— Ама, ама, — сказав малий.

— М? — повернулася жінка.

Вона не хотіла чути незадоволеного дитячого вереску, тому взяла малого на руки і стала перед старцем.

— Ми… — почала вона.

Старий зупинився, але, певно, не від її голосу. Його він, либонь, і не чув. Він дивився на малюка і його очі повнилися лагідністю. Він підійшов до них.

Малюк посміхався беззубим ротом, роздивляючись незвичного дідуся.

— Можна ми… — знову почала мати.

Старий, не слухаючи її, повільно почав піднімати накривку короба.

—