Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

— Ага, добре. Віттакер, кажеш? Спробую шось зробити, Куше.

Зв’язок обірвався. Звички прощатися Шпеник не мав.

Страйк зітхнув і закурив ще одну цигарку. Марно згаяв час на поїздку. От зараз докурить і знову сяде на поїзд.

Двері станції виходили на забетонований майданчик, оточений задами будинків. Удалині на горизонті виднівся Корнішон — хмарочос, схожий на гігантську чорну кулю. Двадцять років тому, коли Страйкова сім’я недовго жила у Вайтчапелі, його там ще не було.

Роззирнувшись, Страйк не відчув себе вдома і так само не відчув ностальгії. Він не пам’ятав ні цього бетонного майданчика, ні цих будівель. Навіть станція здавалася напівзнайомою. Нескінченна низка переїздів і переворотів, з яких складалося його життя з матір’ю, стерла індивідуальні риси місць; іноді він забував, котра крамничка на розі прилягала до котрої занедбаної квартири, який паб співвідносився з тим чи іншим сквотом.

Страйк хотів був знову сісти на метро, але незчувся, як уже простував вулицею в напрямі місця, якого уникав сімнадцять років: будівлі, де померла його мати. То був останній з Лединих сквотів — два поверхи покинутої будівлі на Фулборн-стріт, хвилина пішим ходом від станції. Ступаючи, Страйк згадував. Ну звісно ж: цим металевим мостом над залізничними рейками він проходив, коли вчився на першому курсі. Він також пам’ятав Каслмен-стріт... тут мешкала однокурсниця, дівчина, яка сильно шепелявила...

Дійшовши до кінця Фулборн-стріт, Страйк сповільнив кроки, почуваючись якось двоїсто. Каламутні спогади про ці місця, притлумлені, понад сумнів, свідомим намаганням усе забути, вицвілою прозорою плівкою лягли на те, що бачили нині очі. Будинки були точно такі обшарпані, як він пам’ятав, але заклади та крамниці здавалися незнайомими. Страйк ніби повернувся в сон, де все зсунулося й змінилося. Звісно, у бідних районах Лондона все було непостійне: виростав і занепадав один хисткий бізнес, йому на зміну приходив інший; ставили й прибирали дешеві вивіски; люди йшли собі, йшли повз, йшли геть.

Страйку знадобилося зо хвилину, щоб упізнати двері колишнього сквоту, бо номера він не пам’ятав. Нарешті знайшов: поруч крамничка з дешевим європейським та азіатським одягом, а колись був супермаркет, який тримали Ямайці. Погляд на мідну поштову скриньку збудив на диво болючий спогад: як вона голосно брязкала, коли хтось виходив чи заходив.

«Чорт, чорт, чорт...»

Підкуривши нову цигарку від попередньої, Страйк швидко рушив у бік Вайтчапел-роуд, де стояли торгівельні палатки: знову дешевий одяг, якісь речі з яскравого пластику. Страйк пришвидшив кроки, йдучи невідомо куди, а пейзаж навколо будив нові спогади: ця більярдна була тут сімнадцять років тому... і дзвонова ливарня теж... спогади здіймалися, кусали його, ніби Страйк наступив на кубло сонних змій.

Наближаючись до п’ятого десятку, Леда почала цікавитися молодшими чоловіками, але Віттакер був наймолодшим: коли вона почала з ним спати, мав двадцять один рік. Гі синові, коли Леда вперше привела Віттакера додому, було шістнадцять. Музикант уже тоді видавався спустошеним, із запалими щоками під широко розставленими очима дивовижного каро-золотого кольору. Темне волосся, заплетене у дреди, спадало на плечі; він мав лише одні джинси й футболку і тому смердів.

Страйк ішов по Вайтчапел-роуд, і в такт крокам раз у раз у голові лунала заяложена фраза.

«У всіх на очах. Сховався у всіх на очах».

Звісно, люди скажуть, що він одержимий, упереджений, чіпляється за минуле. Скажуть, що він побачив ногу в коробці й подумав на Віттакера, бо не змирився, що з того зняли обвинувачення в убивстві Страйкової матері. Навіть якщо пояснити причини, з яких він підозрює Віттакера, всі посміються: хіба такий відвертий прихильник збочень і садизму може відрізати жінці ногу! Страйк знав: віра, що правдиво злі люди приховують небезпечний потяг до насильства й домінування, дуже глибока. Коли такі люди виставляють свої уподобання всім напоказ, наївні сміються, кажуть, що це просто поза, знаходять у цьому дивну принадність.

Леда познайомилася з Віттакером у компанії звукозапису, де працювала адміністратором — живий сувенір історії рок-н-ролу, виставлений у вітрині, мов тотем. Віттакер грав на гітарі й писав тексти кільком треш-метал-гуртам, але ті один по одному вигнали його за фіглярство, зловживання наркотиками й агресивність; за його словами, він познайомився з Ледою, коли прийшов домовлятися про запис. Утім, Леда якось зізналася Страйкові, що насправді вона просто умовляла охоронців бути лагіднішими з молодиком, коли ті викидали його геть. Вона привезла бідосю додому, і Віттакер тут і лишився.

Шістнадцятирічний Страйк не знав, удаваним чи щирим було Віттакерове жадібне й відкрите захоплення всім садистичним і демонічним. Він тільки знав, що ненавидить Віттакера до кісток, як ще не ненавидів жодного з коханців, яких приводила, а тоді кидала Леда. Йому доводилося дихати міазмами цього чоловіка, коли увечері він робив домашнє завдання у сквоті; сморід був такий, що Страйк майже відчував його на смак. Віттакер пробував триматися з підлітком зверхньо — у раптових вибухах і ядучих ремарках виявлялася красномовність, яку Віттакер ретельно приховував від малоосвічених Лединих друзів, бо їм хотів сподобатися,— але Страйк сам умів відпустити ремарку і дати відсіч, а ще був не такий обдовбаний, як Віттакер, чи принаймні обдовбаний лише настільки, наскільки має бути людина, що живе серед постійного канабісового туману. Коли Леда не чула, Віттакер кепкував зі Страйкових намагань учитися попри часті перерви в процесі. Він був високий і худорлявий, але на диво м’язистий як на людину, яка веде абсолютно пасивний спосіб життя; Страйк уже мав шість футів зросту і ходив на бокс у місцевому клубі. Напруга між ними виповнювала задимлене повітря, в якому всякчас висіла загроза бійки.

Сестру Страйка, Люсі, Віттакер узагалі вижив з дому постійним цькуванням і сексуальними натяками. Він ходив по сквоту голий, чухав татуйовані груди і сміявся з переляку чотирнадцятирічної дівчинки. Одного вечора Люсі втекла до телефонної будки на розі й слізно вмовляла тітку й дядька з Корнволла забрати її. Ті приїхали наступного ранку на світанні — цілу ніч їхали з Сент-Moca до Лондона. Люсі вже зібрала нечисленні пожитки в маленьку валізку. З матір’ю вона ніколи більше не жила.

Тед і Джоан стояли на порозі й благали Страйка теж поїхати з ними. Але той відмовився, а вмовляння тітки Джоан тільки посилили його рішучість самому виселити Віттакера і не лишати його наодинці з мамою. На той момент він уже чув, як Віттакер просторікує, що, мовляв, цікаво було б укоротити комусь віку,— ніби це така епікурейська насолода. Тоді він ще не вірив, що Віттакер на таке здатен, але знав, що на жорстокість той