Слава Світова - Теплі історії в конвертах

Юра заходив, той, шо раньше у твоїй квартірі жив. Вернувся зі своєї Європи, каже, шо став там ізвєстним фотографом. Мо’ й бреше, бо таке, у джинсах і футболці непонятній, но прийшов і каже: «Ви, тьоть Шур, не знаєте, ті люди, шо в мене квартіру купляли, не будуть її продавати? Бо я б її викупив назад». Нє, ти таке чула? Я йому й сказала за ті листи, шо для нього приходять, то він просив твого номера, шоб подзвонить. А в мене й нема твого номера, шо я йому дам? Дзвоніть у рельсу? То я обіщала, шо тебе завтра ввечері насіль-но вдома задержу, бо він прийде. Ти подумай, Антоніно, він же там грошенят, мабуть, у Європі заробив, то можеш і наварити на продажі, а собі в новому домі купиш нормальну квартіру. У сім вечора буде, жди.

Рівно о 19-й Юрій натиснув знайому кнопку дверного дзвінка. Хвилювався, шансів, що нова господиня погодиться продати йому квартиру, хоч і за більшу суму, було мало. Сам із себе кпив: дивися, причесався, прилизався, в гарні штани вбрався... Навіть батькового срібного персня начепив, «Спаси і збережи», на удачу. Може, там така, що й на поріг не пустить. І що за листи від акціонерного товариства йому приходили? І що.

Двері відчинилися, на порозі стояла симпатична тендітна білявка з грайливими кучериками й у квітчастій сукні, що чарівно відтіняла її блакитно-сірі очі. Була не сама: біля її ніг терлася пух-наста біла кішка. Дівчина усміхнулася, привіталася і знову залила його своїм сіро-блакитним світлом:

— Ви, мабуть, Юрій? Я — Тоня, а це — Зефірка. Ви пробачте, я не зберегла тих листів, думала, ви вже не повернетеся. І засмучу вас ще й удруге: я люблю цю квартиру й не хочу її продавати навіть вам. Але я можу хоч трішки компенсувати ці погані новини маминими пиріжками. Ви любите чорний чай? Я обожнюю, особливо крупнолистовий. То як? Розкажете про Європу?

Зефірка раптом голосно фиркнула, Тоня засміялася, і мелодія її сміху розбудила грайливі кучерики, які дівчина почала прибирати з обличчя тонкими пальчиками. «Як гарно, коли жінка не має цих страшних лакованих пазурів», — подумав раптом Юрій, усміхнувся у відповідь і переступив поріг...

Святослав Черній. Обіцянка

Гучний сміх присутніх заповнював кімнату, весело брався за руки й осідав в центрі стола. Усі сиділи у спільному колі, поступово розділяючись за інтересами й за статями. Жінки гомоніли про своє, чоловіки — про своє й чуже. Себто про жіноче теж.

— Агов, джентльмени, вам не соромно? Ми ж тут. І все чуємо, -мовила Міла.

— Ви ж казали, що не підслуховуєте, — відмахнувся Сергій.

— Правду казали. Ми не підслуховуємо. Ви так гучно говорите, що ми просто слухаємо, — наполягала Міла.

— І що таке заборонене ми обговорюємо? — запитав Сергій.

— Що ви можете тямити в жіночому манікюрі? — проказала Міла.

Інші дівчата зацікавлено перезирнулися.

— Що ми можемо тямити? Та ми експерти в цій справі... — товариство, яке й так знало, що це жарти, включно з дівчатами, укотре гучно засміялося.

Лише Сергія наче зачепило за живе. Почалася перехресна дискусія про манікюр, яка згодом еволюціонувала в бесіди про косметику й секрети приготувань натуральних засобів догляду за тілом.

...Ще два місяці тому ніхто й не підозрював, що знайде таких чудових друзів. Кожен, маючи за спиною наплічник, а в руці валізу, непевно або ж сміливо та вміло крокував до авто-, залізничного чи аеровокзалу.

Ніно — як завжди, в одязі тертої мандрівниці: поношені гірські черевики, великий похідний наплічник, бузковий шарф і маленькі діамантові сережки. Ці вушні прикраси підсвідомо натякали кож-ному, хто починав аналіз із взуття: «Я можу бути жінкою, у цьому наплічнику в мене також є сукня. Я їх ніколи не ношу, але вони є». Дівчина впевненим кроком просувалась аеропортом Тбілісі. У неї рейс до Будапешта. Звідти — автобусом до Варшави. Це найдешевший і доволі комфортний варіант. Саме так, суперуміння Ніно — це дар до планування маршрутів. Вона з нетерпінням очікувала на посадку.

Макс сидів на лавці вокзалу Кишинева з лептопом на колінах. Завзято працював, не зважаючи на гурми людей навколо. Через сорок хвилин у нього автобус до Львова, а звідти — до Варшави. Біля його наплічника з речами стояв кофр із гітарою. Перемикаючи вкладки пошти, скайпу та Фейсбуку, Макс уміло витягував із людей інформацію, роздавав указівки, відсилав відомості, суміжно розігруючи й підколюючи то клієнтів, то роботодавців по черзі. А взагалі, йому хотілося сісти за барабани й добряче відірватися від реальності.

Олегу пощастило більше. Його маршрут пролягав від дому до вокзалу, а звідтіля — прямий до Варшави. Він ще не знав, що це -найгірший автобус, який лише може бути. Крім того, цей транспорт виявиться рожевим. Окрім власних речей, які мав запакувати до автобуса водій, Олег склав пожитки вагітної жіночки і двох пенсіонерів. У салоні двічі мінявся місцями. Людина-допомога, одним словом. А йому дуже хотілося спостерігати і спілкуватися, писати й досліджувати.

Міла вміє уважно слухати і ставити над собою експерименти. Чекаючи на потяг Чернівці — Львів, вона пильно фокусувала слух у пошуках цікавої інформації. Після Львова вона їде до кордону. Пішо переходить його. Тоді — до Перемишля. Звідти — до Жешова електричкою. А вже відтіль — автобусом до Варшави. Та найбільше Міла зараз хотіла переглянути кілька серіалів, сидячи під теплим коциком і попиваючи чайочок.

Адлія сиділа в аеропорту Ташкента. Безтурботно слухала музику, піддериговуючи собі руками. Поруч розмістилося шість великих сумок із речами. Здається, це лякало всіх навколо, крім неї самої. Жоден узбек не може виїхати з дому без казана, велетенського ножа й торби приправ. Адлія летіла до Варшави через Москву. І зараз їй хотілося зготувати смачний плов та відкоркувати пляшечку вина.

Оля — дівчина-усмішка. Коли мама її випроводжала з полтавського вокзалу в напрямку Львова, дівчина сильно хвилювалася. Вона залишає гарну роботу, людей, які їй дуже подобаються, і їде в незвідане. З маленькою-маленькою валізкою і ще меншою сумочкою в руці. Хоч їй і було кепсько, вона трималася. На її обличчі безперервно сяяла усмішка. Наче закликала до веселощів, тепла й літа. Заспокоювала й розслабляла. Оля хотіла того, що вона й так робила завжди, — сміятися.

Сергій — єдиний у світі узбек, який вилетів із дому без казана. В аеропорту Амстердама його не хвилювало нічого, окрім передчуття тривалої розлуки зі своєю