Юрій Ігорович Андрухович - Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

її, золоту середину. Ну, але й тут є свої реляції й кореляції. Кореляції з якимось теперішнім, оновленим контекстом, а не тим десятирічної давності чи п’ятнадцятирічної. Це також намацування якихось тенденцій, які ще будуть завтра, і проговорювання цього, прокреслювання якогось нового тренду. Тому, якщо не брати до уваги контексту, то можуть виникати всілякі хибні уявлення, що от цей переклад добрий, правильний, бо він дослівний, а от цей занадто вільний, отже, оригінал у ньому перебріханий і спотворений…

— Але мова гарна.

А: — І добре звучить!

— А якої технології перекладу ти, Сашко, дотримуєшся: спочатку буквалістично перекладаєш, а потім редагуєш, чи відразу редагуєш начисто?

Б: — Ні, намагаюся робити максимально чистий текст відразу. Є у мене приятель-перекладач, який спочатку чимшвидше жене чорновий переклад, а тоді його редагує. І це редагування забирає більше часу, ніж перший переклад. Виправиш одне слово — виявляється, що треба виправити ще десять. Виправиш десять — просяться сто. І вже сам не пам’ятаєш, як було, а як треба. Я цього не люблю, тому стараюся, щоб відразу все було правильно. Не можу знайти якесь слово чи вираз — нічого, почекаю, доки знайдеться чи згадається. Зате потім, коли остаточно вичитую, то вже мало виправляю, якісь дрібниці тільки.

— Юрку, а ти пам’ятаєш якісь давніші приклади своїх перекладів?

Б: — «Малий апокаліпсис» Конвіцького…

А: — Ну так. Але оскільки це дуже давня моя робота, то тепер уже й сам нічого про неї не знаю. Бо я її не маю під руками, не бачив уже давно, не перечитував. Але припускаю, що ще слабенька, бо це тільки якийсь 1990 чи 1991 рік, коли я ще взагалі в польській не дуже вільно почувався. Здавалося, що вже добре нею володію, розмовна була фактично вільна, але розмовна то одне, а добре перекласти дуже класно написаний сучасною польською мовою роман то інше. Тому це ми залишаємо отак за дужками. Краще про новіші переклади — Шульц, Вальзер.

— Ти перекладаєш відразу начисто? Шульца як ти перекладав?

А: — Я так і працюю. Ну, тобто я розумію, що це не остаточна версія, але тут і тепер я доводжу кожне речення до, скажімо так, тимчасово готового стану…

— Якщо спотикаєшся десь, то поки цього не доб’єш, далі не йдеш?

А: — Я доводжу, я затримуюся на ньому, б’юсь об нього, доки не зроблю. Переступати через невирішені місця — це накопичувати всі ті проблеми собі самому на свою голову.

Б: — Це важко психологічно, коли думаєш: «О, все, крапка, закінчив». А тоді виявляється, що перед тобою ще більше роботи, ніж ти вже зробив…

А: — Це просто капарність і нехлюйство. Ти пішов далі, а за спиною в тебе щось вибухнуло, зламалося, завалилося.

Б: — Я ще таке собі пригадав про Конвіцького. Колись я здав статтю до «Критики» про Юркові романи. І там були якісь паралелі між «Московіадою» і Єрофеєвим, тою його безсмертною поемою «Москва-Петушки». Якщо нічого не плутаю. Ну, там чи деінде, але я такі паралелі точно колись проводив. А «Критику» робив тоді Микола Рябчук. І він то опублікував, але сказав: «Слухайте, — каже, — все це добре, але дайте ж ви мені вже спокій з тим вашим Вєнічкою! Ви б ото поляків ліпше почитали! Ось ваш приятель Андрухович, про якого ви пишете, він же Конвіцького, наприклад, переклав. Чому ви в той бік не подивитеся?». І я справді прочитав у «Всесвіті» твій переклад «Малого апокаліпсису» й, здається, що десь відтоді в той бік і задивився.

— А як би ти — теоретично — сприйняв, якби твої тексти були перекладені, скажімо, на лемківську говірку?

А: — Та чого ж, це не аж так теоретично. Я в котромусь там році, десь у 1988-му, дістав поштою з Нового Саду журнал русинів «Шветлосц», у ньому було зо сім моїх віршів з першої збірки «Небо і площі», перекладених якраз отим, як він там називається, бачвансько-сремським діалектом русинської мови. Ну то я сприйняв це з великою вдячністю: от і ще однією мовою маю свої вірші. Не все я там міг прочитати, якось терпіння не вистачало крізь ту мову продиратись. Але сам собою факт такий приємний був.

Б: — Я минулого літа тримав у руках і прочитав трохи перекладу «Маленького принца» Сент-Екзюпері познанською ґварою. Познаняки хваляться, що це єдина на сьогодні жива міська ґвара у Польщі.

А: — Як там картопля по-їхньому?

Б: — Пири… Ясно, що це така забавка, той-таки «Маленький принц» є у Польщі й літературною мовою. Але от хтось зробив радість ще й окремо для жителів Познані. І я би з дуже великою приємністю прочитав щось таке мовою моєї малої батьківщини — села Грозинці Хотинського району. Я коли туди приїжджаю, то й сам розмовляю «по-грозинськи». Часом літературною українською намучишся, щоб сказати правильно і точно. А «прості» люди не заморочуються і можуть «по-грозинськи» виразити все. Все в межах свого світу, все, що їм треба. Для мене ця мова наймиліша. Як щось, пов’язане з домом, з дитинством.

— Але наша школа якраз вбиває цю щирість, воює з діалектом, в шкільній дихотомії правильно-неправильно відводячи йому місце неправильного.

А: — Тут завжди є резон нормування мови певною державою. Це не тільки наша українська проблема, це проблема кожної державності.

Б: — Я лиш хочу сказати, що перекладений мовою села Грозинці Екзюпері в далекому майбутньому дав би можливість знати, як говорило це село, коли його вже, може, й не буде. А ще ліпше щось своє цією мовою написати.