Володимир Худенко - Дим

вже аби лишитись навіки. А тепер ще й Іванович вмер, і його, Антона, наче вже тут геть нічого не держить.

А Лариса не одступиться, і він те знав. Вона, здається, досі картає себе за те, що не змогла його одмазати од Афганістану. Скільки разів лаялася тоді і після, лютувала, картала його та тітку – чого не сказали раніше? Та того й не сказали, бо Антон цього не хотів. Відмовчувався до останнього, та навіть брехав. Про те знала тільки Ірина – він їй так і написав в одному з листів: «Достойний служити в ДРА». І приказав їй мовчати. І вона мовчала. А сестра приїхала до нього в учебку в Прибалтику, з одним зі своїх тодішніх женихів, вже перед самою відправкою. Він як зараз пам’ятав – стоїть вона на території частини коло стіни до нього спиною, він її намагається заспокоїти, несе якусь юнацьку нісенітницю, а вона ото, немов байдуже, розглядає агітацію на стіні – на плакаті зображені тортури, там душмани мучать радянських солдат.

– Ларо?

Антон поклав їй руку на плече.

Вона розвернулась до нього вся в сльозах.

– Зачем? Антош, зачем? Ну зачем?..

Як зараз те все стоїть перед очима.

* * *

Насправді він багато разів говорив з Іриною за її хворобу. І говорив їй, що, мовляв, так, він, звичайно, хоче від неї дітей, але він оженився на ній не тому, що йому потрібні від неї діти, а тому, що йому потрібна вона сама, вона і більш ніхто. І це була чиста правда. Він казав їй, що є ж сім’ї і геть без дітей, казав, що з тими дітьми скільки клопоти – казав багато всілякої нісенітниці, і навіть заводив мову про всиновлення декілька разів. Але вона нічого не хотіла слухати, вірніше, просто не могла слухати, бо їй було неймовірно боляче. Антон знав, чудово знав: що би він за те не казав, і що би на те не отвічала вона – вона більш за все хоче стати матір’ю, народити їхню спільну дитину, і з цим нічого не зробиш, і треба тільки змиритись.

Але він не хотів миритися з її стражданнями, з її болем, з її розтоптаними мріями. Він знав, що знайде вихід, чого б це йому не коштувало. Росія так Росія. Значить, буде Росія. І Смоленськ, і Лара, і довгі морозні зими з завіями. Автобусна зупинка під самим домом, і зарплати вищі. Місцева говірка з ледь чутним білоруським відтінком. Значить, буде так. Ось лишень з’їздити. З’їздити і зважитись.

Антон стрів Кандиб на повороті, як виїжджав з нижньої вулиці Панасовою підводою – було вже за полудень. Вони замахали йому руками.

– Запізнюємось! – окликнув він їх весело, натягуючи віжки.

Вадим ішов трошки спереду з двома чималими сумками – Оксана з Іриною позаду. Вадим – вилитий батько, темно-русий, вже трошки лисуватий, середнього зросту, широколиций, огрядний вусань, завше усміхнений, у стоптаних кросівках та спортивному костюмі – олімпійка теліпалась, зв’язана за рукава на пузі. Оксана, навпаки, маленька, щупленька, білобриса, з «хімією», у вихідному одязі – у босоніжках, у чорній спідниці, темно-зеленій блискучій кофті, із сумочкою через плече, як і Ірина.

– Пробки! – струснув сумками Вадим, спиняючись. – Мерседес застряг.

– Сідайте, підкину, – сміявся Антон, розвертаючи коня на їхню вулицю.

– Опа-ча! – вигукнув Вадим і з неймовірною для його статури легкістю підбіг до підводи, закинув у віз важкі сумки і сам застрибнув на ходу, так що віз аж похилився на ресорах. – Здоров! – потис він Антонову руку і витер за тим рясний піт із чола.

– Костюм же новий! – докірливо пирхнула на нього дружина – вони з Іриною тепер ішли поряд з підводою.

– О! – тицьнув на неї пальцем Вадим. – Ти бач, – підморгнув до Антона, – бач, яка городська стала! Змій її матері, гидує й на підводу всістись.

– Добре ти вже сраку од’їв, то нікуди не гидуєш! – осадила його Оксана.

Вона такою й була, та Оксана: наче маленька та боязка, як ота мишка, а як гаркне на благовірного, так і небу жарко.

Ірина розсміялася своїм дзвінким голосом.

– О! – буденно зауважив на те Вадим, так само звертаючись до самого Антона. – Бач! Всі кози в золоті! Ще й на чоловіка бочку коте… Хух! – він знов витер піт з чола. – Нагрузила онно сумками ще…

– Що там у столиці? – спитав Антон.

– Та що… Стоїть, – пояснював Вадим. – Квитки вам узяли в кращому вигляді – плацкарт, нижнє і верхнє, але не бокові. А більше так щоб поруч і не було, хіба на наступне число… Я сам з Ірою ходив, поки ця ось збиралась. Потім оддзвонились у Смоленськ, словом – їдьте з богом, ото і все.

– А чого це ви без дітвори?

– Старша дітвора у школі, а за меншою баба глядить.

– Матір привезли?

– Та сама приїхала – вже тиждень од нас не вилазить, хе-хе. Батько в Жовтневому сам хазяйнує. А в нас тепер буде медовий місяць, ага Ксанко?

– Розмічтався, – пирхнула Оксана.

– Оні чтокають, – зауважив Вадим, піднявши до гори вказівний палець. – Оні нє мєстниє. Ти чого це підводою?

– Та хочу в табір крутнутись, там… висівок, коротше, насипано і… ще дещо гляну там, – Антон раптом розсміявся. – Іро, ти пам’ятаєш – ворота на футбольному полі там були?

– Так, а чого були?

Вадим знов розсміявся.

– Панас сінник будує.

– З воріт, чи що? – вона вилупила очі.

– Угу. Воротами підпер з обох сторін.

– Тю.

– А пам’ятаєш, там такий грибок був ще збоку, коло в’їзду?

– Ну?

– Викорчував.

– Оце тобі на! Нащо він йому?

– Не знаю! – Антон ще розсміявся.

– А чого це ти такий веселий, чоловіче? – лукаво всміхнулась Ірина.

– Хильнув, признаюсь, – одповів він. – Розстрілюй. Не найшов чвертки йому на могорич, то взяв півторушку. А там іще й хлопці з вчорашнього грабунку похмеляються… Словом – не однікаєшся ніяк.

* * *

Як явились до Савельєвих, то перше пообідали. Антон, як виявилось, устиг зварити в печі борщ, та ще й картоплі запік. Потім Кандиби перевдягнулись, і хазяї поводили їх по двору – показували, де що є і як те порати. Розказували, кому по скільки чого, та коли корів займають, коли пригонять…

Врешті перед вечором, з усім уже остаточно розібравшись, вони вирішили їхати-таки по ті висівки всі вчотирьох. Як виявилось, Вадим ніколи в тому піонертаборі не був, хоч Жовтневе їхнє і недалеко, і тамтешня молодь, та й карабутівська теж, частенько бігала в піонертабір на дискотеки.

– Їй-бо, ні разу не був! – клявся і божився Іринин брат. – Здаля