Горобчик-Кім, Нора Нойс - Сяйво повні, Горобчик-Кім, Нора Нойс

На диво, я швидко зорієнтувалася куди мені йти. І через дванадцять годин дороги,  через ліс, я вже вийшла до своєї колишньої зграї. Наївна, я так раділа. 
Я пішла до будинку в якому виросла, а серце бухкало від передчуття зустрічі з родиною. Я поступала в двері і дочекавшись дозволу, увійшла.
Батько сидів за столом і поряд сиділа сестра, з величезним животом. Моїй радості не було меж. Я кинулася до них і хотіла обійняти, але батько  зупинив мене жестом руки.
- Ти навіщо прийшла?! – крикнув він, пропалюючи мене злісним поглядом.
Я аж зробила крок назад, скільки гніву і ненависті було в цьому погляді
- Я прийшла додому.
- Це вже не твій дім, і не твоя зграя. Що вигнав?! Ти що навіть цього нормально зробити не змогла? Нездара!
- Я старалася чесно але...
- Що але? Ти навіщо припхалася знову? Ми тебе ледь здихалися, а ти  знову прийшла!- до розмови долучилася сестра.
Я ще щось хотіла сказати у своє виправдання, але після її слів невідомо звідки взялося відчуття гніву, яке наповнило душу.
- Тобто здихалися? Ти що навмисно все влаштувала тоді?
- Ні, не навмисно! Просто така можливість підтвернулася, щоб без ганьби для родини тебе здихатись.
- Тобто ви заздалегідь  знаючи на яких умовах я їду, все одно погодилися? - ошелешено перепитала.
-Я знала, що ти погодишся мене  врятувати. Адже ти мені і батькові винна через тебе мама померла.
- Не через мене. Я не вина. 
- Ти, ти! – кричала сестра.
-Іди геть, ще не вистачало, що через тебе у Аїди пологи почалися раніше.
Боги, хто ці люди яких я вважала родиною. Яких я так любила ще хвилину тому. Зараз я дивилася і не впізнавала їх. В очах найрідніших людей  стільки ненависті до мене. Чому я раніше цього не помічала? 
Попри біль в ногах та гнів в середині, я розвернулася і пішла геть. Я просто йшла. Бездумно перебираючи ногами доки не натрапила на трьох явно  п’яних вовків, які скоріше за все  мене з кимось сплутати.
- Ну нарешті. Ми тебе зачекалися. Ти занадто довго йшла і будеш за це покарана, - говорили вони обступивши мене по колу. У них був якийсь розсіяний погляд.
“Точно п’яні”, подумала я. 
Серед них був і Мітч, але легше від цих знань не стало. Мене охопила паніка, яку швидко почав змінювати гнів.
- А чому ти так вдягнулася? Ти ж знаєш, як ми любимо...
- Ви мене з кимось плутаєте.... Я.
-Та й пофіг .... не треба було бродити по лісові в такий час.
Мене почали лапати, роздягати. Мій рюкзак кудись полетів. 
Завдяки життя з чоловіком, я точно знала, що вони хотіли зі мною зробити.  А ще я знала, що я цього не переживу. Якщо вони мене не доб’ють, то я сама себе вб’ю. А от помирати аж ніяк не хотілося. Тож залишався всього один варіант боротися за себе самій.
- Стій так це -Мартіна.
Слабка надія з’явилася в моєму серці, що мене відпустить. 
- Так. Ви помиритися, ви не мене чекаєте. 
- А дочекалися тебе. А саме хороше для нас в цій ситуації, що нам нічого не буде за те що ми зробимо з тобою! Адже ти ніхто! Я давно хотів тебе спробувати. Тож я буду перший з нас, а потім і інші. Обіцяю тобі сподобається.
Його слова, видно, стали останньою краплею в чаші мого терпіння. Бо як ще пояснити, що замість того щоб  ї злякатись, я  не стала звично плакати чи просити, а в середині мене  почало крутитися не зрозумілий  вихор почуттів: гніву, відчаю, образи та бажання жити.
І я просто дала змогу їм вийти  на зовні. Всім тим дивним емоціями. Про те, що щось зі мною не так, я зрозуміла по переляканий очах тих трьох. На їх обличчях було здивування та страх. А що і до чого, я зрозуміла лише коли підняла голову до гори, та почала вити, голосно та протяжна. 
Трохи похитнувшись я  рушила на чоловіків, яких явно паралізувало. Підійшовши  до них  для себе відмітила, що все тепер пахло по іншому. Та що там пахло все виглядало і сприймалося по іншому. 
Загарчавши на нападників я з неабияким задоволення спостерігала як ті відступили на крок назад і опустили голови в знак покори. Коли я  відійшла від них і почала нюхати повітря, ніби поклик з середини повів мене  кудись. Довірившись йому я дійшла  до  озера, і в його  віддзеркалені,  я побачила білу вовчицю. 
Я довго дивилася на своє відображення і не могла повірити. Це якесь чудо, адже я про таке навіть не мріяла.  Але якась дивна потреба кудись йти мене не покидала.
Тому  я пішла за новими відчуттям, повністю довірившись йому.