Марія Парр - Вафельне серце

А ще почалися тренування з футболу. Здійнялася страшенна веремія. Лена заявила, що вона буде капітаном і стоятиме на воротях. Кай-Томмі сказав, що до зустрічі з Леною він нічого дурнішого не чув. Хіба можна, щоб на воротях стояла дівчина?! Лена так розлютилася, що аж грім розкотився в горах, і наш тренер дозволив їй спробувати. Вона стрибала на воротях туди-сюди, мов жаба. Ніхто не спромігся забити гол.

Тож Лена була воротарем, і у вихідні завдяки їй ми виграли на кубку міста цілий турнір. Лена пишалася тим, як індик.

Я розповів про кубок тітці-бабуні, коли говорив із нею по телефону. Але її аніскілечки не цікавить футбол. Вона вважає його дурницею.

— А старенька пані сидить собі сама із вафельницею, що вже кілька тижнів холодна, — поскаржилася вона. — Може б, ви краще відклали того м’яча й приїхали до мене в гості?

А чом би й ні?! Я тут же спитав тата, і він сказав «чудово», оскільки збирався привезти на ці вихідні тітку-бабуню до нас.

До тітки-бабуні їхати дві милі. Тато гнав авто, і Лену занудило, хоч до блювання не дійшло. Вона тільки дуже зблідла.

Тітка-бабуня живе сама в жовтому будиночку, обсадженому трояндами. Тато безліч разів пропонував їй перебратися до нас у Крихту-Матильду. І я пропонував. Однак тітка-бабуня не захотіла. Їй добре велося в своєму жовтому будиночку.

Ми провели в тітки-бабуні ціле післяобіддя і допомогли їй трохи попоратися по господарству. Аж тут почався дощ і посутеніло, тож ми зайшли в будинок. Тітка-бабуня накрила стіл, і вся атмосфера була така лагідна й приязна, що в мене до горла підкотився клубок. Нема нічого кращого, як сидіти в тітки-бабуні на канапі й наминати вафлі, коли надворі лопотить дощ. Я силкувався згадати щось краще, але в мене нічогісінько не вийшло.

Поки ми їли, Лена намагалася навчити тітку-бабуню гри в футбол.

— Це ніби з усієї сили стріляти! — пояснювала вона.

— Тьху, — мовила тітка-бабуня.

— Тут у війну була велика стрілянина? — спитав я, оскільки тітці-бабуні набагато більше подобалося говорити про війну, ніж про футбол.

— Ні, Тріллуню. На щастя, ні, але було чимало дуже неприємних речей.

І тоді тітка-бабуня розповіла, що у війну було заборонено радіо, адже німці боялися, що норвежці підбадьорюватимуть одне одного в радіопередачах.

— Та ми однак його мали. — Вона хитро всміхнулася. — Ми закопували його за сінником, а як хотіли послухати новини, викопували.

Батьки тітки-бабуні робили у війну багато чого забороненого, бо коли йде війна, то все виходить навпаки. Якщо те, що заборонено, власне кажучи, цілком законне.

— От, якби так завжди й було, — сказала Лена.

— Але нам не треба було того хотіти, — сказала тітка-бабуня. — То було вкрай небезпечно: якби хтось дізнався, що батько слухав радіо, то його спровадили б із дому.

— Тоді у вас також не було б тата, — додала Лена.

— Атож, що правда, то правда, — мовила тітка-бабуня й погладила Лену по голові.

— А куди спроваджували тих, що слухали радіо? — спитав я.

— У Гріні.

— У Рімі?[2] — здивувалася Лена.

— Та ні, у Гріні. Так називався концтабір у Норвегії. То було вельми неприємне місце, — пояснила тітка-бабуня.

Лена якусь мить дивилася на неї задумливо.

— А ви боялися? — спитала вона врешті-решт.

— Тітка-бабуня ніколи не боялася, — випалив я, перш ніж тітка-бабуня встигла відповісти. — Бо коли вона спить, над головою в неї витає Ісус.

А потім я повів Лену до спальні тітки-бабуні, щоб показати їй Ісуса.

— Ондечки, — сказав я, показуючи рукою на картину над ліжком.

На картині намальовано круту скелю з ягнятком, що стоїть на вузькому виступі і не йде ні туди ні сюди. Мама вівця стоїть на вершині, мекає і тремтить від страху за своє дитя. Але там є й Ісус. Він зачіпається своєю патерицею за дерево, перехиляється над урвищем і рятує ягня.

Лена схиляє голову набік і довго роздивляється картину.

— Може, вона чарівна? — питає Лена згодом.

Я того не знав. Я знав лише те, що тітка-бабуня ніколи не боїться, бо має над ліжком Ісуса. Вона твердить, що всі люди — то малі ягнята, про яких піклується Ісус.

Дорогою додому я сидів спереду й перемикав швидкості. Лена з тіткою-бабунею сиділа ззаду. Її дедалі більше нудило, і коли ми вже майже доїхали, вона викинула із себе геть усе, що з’їла, на горбик червоної конюшини.

— Це тому, що ти перемикаєш швидкості, як навіжений, Трілле, — заявила мій найкращий друг своїм нудотним голосом, тільки-но знов залізла в авто.

Я вдав, ніби не почув. Даремно Лена вмолола дев’ять вафель із маслом і цукром, подумалось мені.

— Тобі, панянко, треба до завтра оговтатися! — сказав тато, коли ми врешті-решт дісталися додому. — Щоб бути готовою зганяти овець.

Ми з Леною витріщили очі.

— Ви візьмете нас із собою?! — майже крикнув я.

— Атож, мабуть, ви вже досить дорослі, — відповів тато цілком природним голосом.

Уявляєте, яку можна відчути невимовну радість!

Зганяння oвeць і політ на гелікоптері

Ціле літо наші вівці проводять у горах, та ще й з неабиякою втіхою. Але напередодні зими нам доводиться вибиратися в гори й зганяти їх назад у хлів.

— Хай тобі грець, і для них літо минулося, — як завжди каже Лена.

Несправедливо, вважала вона, що вівці мають довші канікули, ніж люди.

І ось нас із Леною беруть із собою! Я просто не тямився з дива, коли ми за день стояли на подвір'ї. Там зібралася вся наша родина, окрім Крелли. Прийшла і Лена зі своєю мамою та дядько Тур. Тато, що був із рюкзаком за плечима і кашкетом на голові, спитав, чи всі готові. І коли ми почали спинатися пагорбом угору, я і Лена цього разу вже махали руками дідусеві, тітці-бабуні та Креллі, а не стояли разом із ними біля підніжжя, махаючи тим, хто йшов у гори, — так, як ми робили завжди. Втім, Лена взагалі ніколи не махала. Вона завжди сиділа спиною до нас і кривилась як середа на п’ятницю, коли інші вирушали зганяти овець.

Впадало у вічі, що літо вже відійшло. Повітря дихало холодом, і в нас над головами звисало важке від вологи гілля дерев, коли наша громада, минувши хутір Гірського Юна, ступила в ялиновий ліс. Ми з Леною, мов два кролики, стрибали по всіх калюжах, що траплялися нам по дорозі