Світлана Литвиненко - Хочу тільки тебе, Світлана Литвиненко

-Всього найкращого вам,- сказала напослідок дівчина через силу зберігаючи посмішку на вустах.

  Піднявшись до квартири, Кіра роздягнулася та виклала покупки з пакетів, згадуючи знову і знову розмову з незнайомою жінкою. Чому ходять такі плітки про Тимура? Кіра почала ходити по квартирі роздивляючись і знову переконуючись у тому, що у ній ніхто не жив до тепер. Вирішила, що Тимур цю квартиру орендував, бо не хотів приводити її у свою власну. Щоб вона менше бачила і не задавала лишніх запитань. А можливо, правда, він і сам не хоче повертатися до себе додому, після того випадку.

  Та зовсім не це важливо, не квартира, а те, що невже і справді Тимур довів свою дружину до самогубства. Сама ця відповідь, на саме це запитання лякала найбільше. Але не маючи доказів не можна щось стверджувати чи бути у цьому впевненому. А плітки – це всього-на-всього чиїсь вигадки, вирішила вона. Кіра ще трохи посиділа на дивані думаючи про те, як їй бути далі.

-А що далі? Треба приготувати вечерю та зберігати спокій,- сказала голосно сама до себе,- у мене з Тимуром ділові стосунки. І тому, його особисте життя мене не повинно так переймати.

  Та готуючи страви вона знову поверталася до думки про те, що невже Тимур і справді може довести жінку до самогубства. Невже він такий монстр? Та з виду і не скажеш. Їй же він подобається, як чоловік. Її тягне до нього, як магнітом з перших хвилин знайомства. І при інших би нормальних обставинах, Кіра була б не проти зустрічатися з таким чоловіком.

-Я зовсім з глузду з’їхала,- Кіра вже смажила на сковорідці котлети,- якщо вважаю, що могла б зустрічатися з таким, як Тимур. А чого б не могла? Звісно, що могла. Тільки цей Тимур не такий вже хорошенький, як я собі тут на уявляла. Я повинна нібито його боятися, а натомість…

   До квартири зайшов Тимур перериваючи роздуми Кіри, яка злегка занервувала щойно побачила його.

 -Як смачно пахне, аж у під’їзд чути,- Тимур скинув верхній одяг,- я впевнений, що на смак теж смачно. Щойно вимию руки…

-Я вже насипаю супчик. І котлетки теж готові. Все як ти й хотів,- Кіра намагалася не подавати виду знервованості.

  Тимур із задоволенням повечеряв, іноді краєм ока поглядав у бік Кіри. Для нього не залишилося непомітним, що настрій його фіктивної дружини різко змінився. І був не такий дружелюбний, як зранку. Це означає, що щось сталося і він вирішив дізнатися правду.

-Кіро, ти дуже смачно готуєш. Дякую, мені сподобалося,- Тимур почав із похвали.

-Я рада, що тобі сподобалося,- Кіра встала із-за столу та почала прибирати брудний посуд,- ти йди відпочивай, а я приберуся.

-Сьогодні я вже перекинув першу грошову допомогу твоєму дядечкові,- Тимур зовсім не збирався йти відпочивати, а навпаки почав допомагати прибиратися на кухні.- Ти мабуть розмовляла з Германом Федоровичем? Бо вигляд у тебе геть засмучений.

-У мене немає жодного бажання спілкуватися з дядечком. Взагалі, у майбутньому не хочу більше з ним підтримувати родинні стосунки, після того, як він мене змусив вийти за тебе.

-А він тебе прямо змусив? Я все-таки гадав, що ти добровільно погодилася йому допомогти,- Тимур закінчив підмітати підлогу,- Кіро, чому мовчиш?

-Тому що я не хочу з тобою розмовляти. Я пішла спати, так що, на добраніч,- Кіра витерла рушником руки та направилася до кімнати для гостей, намагаючись триматися спокійно.

-Спочатку поговоримо,- Тимурові зовсім це не сподобалося і він підвищив голос,- Кіра, ти що не чула, що я говорю. Спочатку поговоримо, а потім ти підеш спати.

-А хіба нам є про що говорити? Ну звісно, ти ж у мене запитав, тож я відповідаю,- Кіра теж перейшла на підвищений тон,- мене ніхто ні до чого не змушував. Я добровільно погодилася допомогти. Ну як ти задоволений відповіддю? Тепер я можу йти?

-Що сьогодні сталося такого, що ти вся на нервах? Хоч і намагаєшся триматися розсудливо, та в тебе це зовсім погано виходить,- Тимур не відступав і пішов слідом за нею,- Кіро, не змушуй мене кричати.

-Невже я повинна обов’язково відповідати на всі твої запитання?- відчувала, як вона заводиться і що їй майже не вдається більше стримуватися.

-Ні, не обов’язково. Але на деякі запитання я все ж хотів почути відповіді,- Тимур трохи вгамувався, подумавши, як швидко вона його завела.- Поговоримо завтра, а зараз на добраніч.

  Та тільки Тимур зібрався вийти та зачинити двері кімнати, щоб дати їй спокій та залишити на самоті, почув запитання. Від якого різко зупинився і відразу і не насмілився повернутися до неї обличчям…