Інна Земець - Мій любий попутник, Інна Земець

– А де хочеш бути?!

– Не знаю!

– Між «не хочу бути тут» і «не тут хочу бути» таки є різниця, Яна, тож пошаруди в своїй підсвідомості, подруго, там щось конкретне таки має бути.

Ми пиляли одна одну поглядами та поступатись ніхто не збирався.

– А може я просто втомилась від постійного руху? – драматично вигукнула Яна і всупереч власним словам почала ходити кімнатою.

– Може. А може так швидко бігла, що дещо важливе перескочила? Не хочеш повернутись і пошукати?

Я навмисно уникала імен, хоча тепер точно знала, що її проблема його має. І це точно не Дарина Сокальська. Та дійти епіцентру проблеми Яна мені не дала, перервавши нашу бесіду голосним гуркотом дверей. Знала, що найближчим часом чекати її марно, тож зайнялась своїми справами, даючи час на роздуми. Восени, перед тим як на гірськолижний курорт переїхати, ми два тижні провели з нею на Житомирщині, влаштувавшись на одну ферму, де мені сподобалось геть усе, окрім швидкості, з якою ми її полишали. І не треба багато розуму для простої здогадки – Яна таки влипла по самі вуха. Роман з господарем спалахнув мов блискавка, страсті вирували шекспірівські. Вони з Михайлом хіба що не бились, сперечаючись з будь якого приводу. А потім все різко скінчилось і відголоском того періоду стали лише його повідомлення, які з часом надходили все рідше та Янині думки, якими вона зі мною не ділилася.

З того вечора зловісна мовчанка між нами вклякла надовго. Я їй більше в душу не лізла, та і повертатись додому не поспішала – з  роботодавцем була домовленість до кінця березня відпрацювати. Демонстративний ігнор подруги неабияк гнітив, та я не бачила приводу для вибачень. Крига між нами скресла раптово, зрушивши з місця від одного телефонного дзвінка. Без сумнівів, телефонував Михайло. Яна підхопилась і з телефоном в руках зачинилась у ванній, де й лишилась більше ніж на годину, хоча розмова з ним за кілька хвилин скінчилась. Не хотіла її турбувати, та моя косметика лежала на поличці біля дзеркала, а я вже запізнювалась.

– Ти там вербу ростиш чи втопилася? – не витримала я.

Двері відчинились миттєво.

  – Дара, це він.

– Хто? – трохи покліпала очима я.

– ВІН!

– А-а-а, ясно.

Захоче – сама скаже, тягнути за язика не стану. Мовчазна пауза і двері знову зачинились. Прекрасно, піду не нафарбована, принаймні, ми знову розмовляємо. Попри цікавість, не мала часу спостерігати за розвитком подій, та після роботи і питати подругу не довелось – тільки встигай слухати. Він від дня її від’їзду писав, просив повернутись. Яна своє пропонувала – приєднатись до неї. Він не уявляв себе без своєї ферми, Яна не уявляла себе на ній.

– Білий фартушок, клітчаста хустинка і гумові чоботи до коліна, а куди не глянь - самі флора та фауна і аромат перегною… - скривившись бурмотіла Яна. – От ти уявляєш мене день за днем серед полів, корів та кіз?

– Ні, а от поруч з Михайлом – уявляю.

– Дара, він за все життя за межі обласного центру майже не виїздив, уявляєш?

– Нічого, за твоїми оповідками географію вивчатиме.

Його дзвінок був пропозицією та ультиматумом. Він хоче з нею жити, але якщо вона не може прийняти його спосіб життя – годі одне одного марними сподіваннями мучити.

– Питає, чи приїду, - вже глибоко вночі дісталась до суті Яна.

– А ти шо?

– Сказала, що подумаю.

– І що надумала?

– Що… Не знаю їхати чи ні. Їхати?

– Ніхто крім тебе того не скаже.

Від вагань до остаточного рішення подрузі і ночі забагато виявилось. Нарешті ми обидві визнали – наша довга мандрівка остаточно добігла кінця і тепер, прийнявши це факт, ми виглядали щасливішими ніж кілька місяців тому. Відколи Яна розрубала свій гордіїв вузол, я щиро тішилась нашими знову приязними відносинами і дражнила подругу, наспівуючи «Country roads, take me home», доводячи до сказу чи то фальшивими нотами, чи сенсом пісні. Може саме це і пришвидшило її від’їзд - Яна звільнилась ще до кінця тижня.

– А ти надовго лишаєшся? – пакуючи речі запитала вона.

– Як і домовлялись – до кінця сезону, - усміхнулась у відповідь. - Це я вже так починаю повільний перехід до звичного способу життя. Ну, домовленості, стабільність, чіткі терміни – все те що люблю і до чого ти тепер звикатимеш.

Від’їзд подруги припав на святковий наплив відпочиваючих і шукачів роботи, тож і нудьгувати часу не стало, і сусідку довго шукати не довелось. Потроху поверталося колись набридле, а тепер заспокійливе відчуття буденності і передбачуваності. В січні я спланувала свій весняний маршрут додому через Житомирщину, де на мене чекали Яна та Михайло. На початку лютого прозондувала питання щодо роботи, навіть вже мала кілька попередніх домовленостей з потенційними роботодавцями. А наприкінці лютого всі плани згоріли в полум’ї повномасштабного вторгнення. Швидко дістатись додому було просто неможливо і аж наприкінці березня поверталась до столиці дивними маршрутами, напросившись до автівки переляканих столичних мешканців, яких велика війна заскочила у готелі, де я працювала. Кожен з пасажирів нашої машини відчайдушно намагався вірити у краще і не думати про те, що не встигне. Не встигне ще раз обійняти батьків, коханих, друзів. Я не могла подолати паралізуюче відчуття страху втратити все, заради чого варто жити – своїх рідних. Навіть впавши в обійми мами й тата я не одразу відчула полегшення. Повна відсутність контролю над життям зводила мене з розуму. Я розминулась з братом. Він як і в чотирнадцятому – дива або запрошення не чекав, добровольцем пішов. Хіба що встиг Тамілу з дітьми до її батьків на Хмельниччину доправити. У мене з’явилась нова фобія. Доводячи себе до сказу, я невтомно і наполегливо слідувала своїм списком контактів, відправляючи повідомлення і з острахом чекаючи відповідей або їх відсутність. І якщо дев’яносто дев’ять відсотків знайомих біда досі оминула, то один відсоток залишався для мене таємницею. Той відсоток не давав мені спокою ні вдень, ні вночі. Я Вадиму і писала, і телефонувала, та жодне повідомлення так і не було доставлено, абонент стабільно перебував поза межами досяжності. Поки покручі відступали взявши дещо за три дні, а божевільний бульбофюрер всім в носа свою мапу тицяв і показував «Аткуда гатовілось нападєніє», у мене був один план – дізнатись як Вадим. Звісно, я не планувала претендувати на якусь роль в його житті, але оскільки і зовсім стороннім не вважала, цей гештальт потрібно було закрити. Я не знала про нього нічого, що допомогло б мені в пошуках, окрім адреси його квартири, тому лишався один варіант – дістатись його будинку. Консьєрж зустрів мене зі зрозуілою для цих часів підозрою і піднятися до Вадимової квартири не дозволив.