Ніл Гейман - Кораліна

Тут «інший тато» збентежився і знову приставив пальця до уст, от ніби похопився, що занадто розбазікався і вибовкав зайве.

Кораліна вийшла з його кабінету. Перетнула вітальню й зразу до старих дверей: вона їх і тягла, й сіпала, й грюкала ними. Але ні: замикано надійно, а ключ в «іншої матері».

Дівчинка роззирнулася по кімнаті. Все тут було таке знайоме — й від того здавалося чимсь по-справжньому дивним. Усе тут було точнісінько таке, яким вона його запам’ятала: стояли всі бабусині меблі з їхнім чудним духом, на стіні висіла картина, що зображала вазу з фруктами (ґроно винограду, дві сливи, персик і яблуко), стояв на лев’ячих лапах низький дерев’яний столик, а порожній коминок начебто всмоктував усе тепло, яке було в приміщенні.

Та було тут щось іще, чого вона не могла пригадати, що бачила досі. На коминковій полиці стояла якась скляна куля.

Дівчинка підійшла до коминка, зіп’ялася навшпиньки й зняла кулю. Це була кругла забавка зі снігом і двома крихітними людьми всередині. Кораліна труснула кулею — і полетів сніг, пролітаючи крізь воду й виблискуючи.

Тоді вона поставила снігову кулю назад, на полицю, й продовжила пошуки своїх справжніх батьків і виходу на волю.

Вона вийшла з помешкання надвір. Повз двері з блискотливими вогнями, за якими «інші панни» Примула й Форсібілла ставили свою вічну виставу, й заглибилася в ліс.

Там, де йшла Кораліна, якби ви пройшли крізь ділянку лісу, ви б побачили далі тільки луг і старий тенісний корт. Але ліс тягнувся ще й далі, от тільки дерева чимдалі ставали все приблизнішими й менше схожими на дерева взагалі.

Пройти ще трохи, і дерева ставали геть приблизні, достоту голі ідеї дерев: внизу сіро-брунастий стовбур, а вгорі наляпано чогось такого, що могло б означати листя.

Кораліна замислилася: невже її «інша мати» настільки байдужа до дерев? Чи просто вона вирішила не завдавати собі клопоту цією ділянкою, оскільки не розраховувала, щоб хтось зайшов аж так далеко від будинку?

Кораліна йшла все далі.

І тут насунув туман.

Був він вологий, як нормальний туман чи звичайна імла. Не холодний і не теплий. Кораліні здалося, ніби вона іде в ніщо.

«Я дослідниця! — твердила собі Кораліна. — І мені потрібні всі виходи звідсіля, які тільки я зможу вишукати. Тож я йду далі!»

Світ, крізь який вона прошкувала, був бліда ніщота, немов величезний чистий аркуш паперу чи незмірна порожня біла зала. Він не мав ні температури, ні запаху, ні речовини, ні смаку.

«Звісно, ніякий це не туман!» — подумала Кораліна, хоч і не знала, що воно було таке. На мить припустила: а що, як вона осліпла? Але ж ні, ось вона бачить себе, цілком виразно, наче в ясний день. Але під ногами не було землі — сама тобі імлава, молочна білина.

— І чим це ти займаєшся, на твою думку? — запитала Кораліну якась постать, що хтозна звідкіля виринула поруч.

Аж кілька секунд пішло в Кораліни на те, щоб сфокусувати свій зір на тій прояві. Спочатку їй видалося, ніби то якийсь лев ступає на певній відстані від неї, а тоді вона подумала, що то, либонь, миша, зовсім близько, поруч. І аж тоді вона додумалася, що то таке.

— Я обстежую місцевість! — сказала дівчинка котові.

Волосинки його кожушка наїжено стирчали навсібіч, очі були широко розплющені, а хвіст... хвіст теліпався скоцюрблений між його задніх ніг. Ніхто б не назвав його щасливим котом.

— Погане місце! — муркнув кіт. — Хоча це ти називаєш його місцем, а я — ні. То що ж ти тут робиш?

— Обстежую-досліджую.

— Нічого ти тут не знайдеш, — запевнив дівчинку кіт. — Це просто виворіт, та частина місця, яку вона не потурбувалася створити.

— Вона?

— Та, котра стверджує, що вона — твоя «інша мати», — пояснив кіт.

— Що ж вона таке? — запитала Кораліна.

Кіт не відповів. Він просто перебирав лапами блідий туман поруч Кораліни.

Тут щось почало проступати попереду, щось забовваніло: високе, нависле й темне.

— Ти помилився! — сказала дівчинка котові. — Там щось є!

І тоді та озія набула форми темного будинку, який немовби насувався на них із безформної білини.

— Але ж це... — почала Кораліна.

— Будинок, з якого ти допіру вийшла, — погодився кіт. — Саме він.

— Може, я закрутилася в тумані, — припустила Кораліна.

Кіт скрутив зі свого хвоста знак запитання й схилив голову набік.

— Це ти могла закрутитися, — мовив він. — А я ніяк не міг. Тож ти таки помиляєшся.

— Але як можна піти від чогось і, нікуди не звертаючи, все одно повернутися до того чогось?

— Запростяка! — запевнив кіт. — Уяви собі, що хтось іде круг світа. Вирушаєш від чогось і наприкінці приходиш туди ж.

— Це маленький світ, — мовила Кораліна.

— Для неї він досить великий, — запевнив кіт. — Павутина у павука має бути лиш настільки велика, щоб ловити мух.

Кораліна здригнулася.

— Він сказав, що вона замикає всі ворота й двері, — повідомила Кораліна кота, — аби ти не міг сюди проникати.

— Нехай вона собі старається, — байдуже мовив кіт. — О, так! Нехай старається. — Вони якраз стали під купкою дерев біля будинку. Ці дерева з вигляду були куди більш схожі на справжні. — Є входи й виходи з таких місць, як оце, про котрі й вона не здогадується.

— То вона й створила цю місцину? — запитала Кораліна.

— Створила, знайшла — яка різниця? — запитав кіт. — Хай там як, а володіє вона ним віддавна, дуже давно. Тримайся... — І тут мурлика як здригнеться, як стрибне! Кораліна й кліпнути оком не встигла, а кіт уже сидів над великим чорним пацюком, придавивши його лапою. — Не скажу, щоб я любив пацюків і в найліпші часи, — розбалакував кіт, ніби нічого й не сталося, — але ці щури в цьому місці всі шпигують для неї. Вона використовує їх як свої очі й руки...

І, мовивши це, кіт відпустив пацюка.

Гризун забіг десь на метр, і тоді кіт єдиним стрибком наздогнав його: прибив до землі ударом гострих кігтів однієї лапи, а другою ще й придавив.

— Люблю цю забаву! — щасливо вигукнув чорний мурлика. — Хочеш побачити, як я це пророблю ще раз?

— Ні! — мовила