Ніл Гейман - Кораліна

Але для цього досить лишень гукнути: «Обід!» Розумієш? І не треба жодних тобі імен!

— А навіщо я потрібна їй? — запитала Кораліна в кота. — Навіщо вона хоче, щоб я лишалася тут із нею?

— Гадаю, вона хоче щось любити, — припустив кіт. — Щось таке, що не є нею. А ще, можливо, їй хочеться щось з’їсти. Нелегко розгадувати бажання подібних створінь.

— Маєш ти для мене якусь пораду? — запитала Кораліна.

Кіт спочатку ніби хотів сказати ще щось саркастичне, а тоді поворушив своїми вусами і серйозно мовив:

— Кинь їй виклик! Немає певності, що вона поведе чесну гру, але їй подібні люблять ігри й виклики.

— А що вона за істота? — допитувалася Кораліна.

Але кіт замість відповіді просто розкішно потягнувся і подався геть. Потім зупинився і видав пораду:

— На твоїм місці я б пішов у дім. Поспи трохи. Попереду в тебе довгий день.

І тут він зник. І все ж таки дівчинка визнала: кіт слушно радить. Нишком прослизнула в онімілий будинок, повз зачинені двері спальні, де її «інша мати» й «інший батько»... що? Задумалася вона. Спали? Чигали? І тут їй спало на думку, що, коли вона відчинить двері спальні, то спальня виявиться порожньою — чи, точніш, це порожня кімната й вона лишатиметься порожньою саме до того моменту, коли Кораліна відчинить двері!

Так чи інак, від цього їй стало легше. Кораліна увійшла до зелено-рожевої пародії на її власну спаленьку. Вона зачинила двері й підперла їх коробкою з іграшками, сподіваючись: хай ця коробка й не зупинить того, хто захоче сюди вдертися, але її доведеться посунути, буде якийсь шум — і розбудить Кораліну.

Іграшки в коробці досі ще спали, а як дівчинка посунула їхній «дім», заворушилися, замурмотіли, але швидко знов позасинали. Кораліна зазирнула під ліжко, чи немає там пацюків, але нічого такого там не було. Вона скинула свого халатика й капці, залізла в ліжко. Заснула швидко, тільки й встигнувши подумати, що ж саме кіт мав на увазі, коли говорив про виклик.

Розділ 6

Розбудило Кораліну сонце — вдарило просто в обличчя. Ранок був уже не ранній...

Якусь мить дівчинка не могла втямити, де вона й що вона. Де ж це вона опинилась? І в голові не було повної певності, хто вона така. Вражає: скільки того, чим ми є, буває пов’язано з ліжками, в яких ми прокидаємося вранці. Дивом дивуєшся часом, наскільки крихким виявляється іноді те, чим ми є...

Бувало таке, що Кораліні забувалося, хто вона, коли серед білого дня уявляла себе дослідницею Арктики, чи дощового лісу Амазонії, чи найтемнішої Африки, й треба було, щоб хтось поплескав її по плечу або назвав на ім’я, аби Кораліна злякано повернулася з далини в мільйон миль — аби лиш за якусь часточку секунди пригадати, хто вона така і як її звуть, і що вона взагалі перебуває саме ось тут!

А наразі сонце світило їй в очі, і вона була Кораліна Джонс. Так. І лише потім зелено-рожева гама кімнати, де вона опинилася, і шарудіння великого фарбованого метелика, що пурхав і бив крильми, прокладаючи собі шлях попід стелею, підказали їй, де саме вона прокинулась.

Дівчинка вилізла з ліжка. Вирішила, що не годиться їй тинятися цілий день у піжамі, халатику й капцях, навіть якби це означало, ніби вона вбралася в одяг «іншої Кораліни». (А хіба є якась «інша Кораліна»? Ні, вирішила вона, «іншої Кораліни» немає. Є тільки вона!) Одначе в гардеробі не було підхожого вбрання. Це все були одежинки для костюмованих вечірок або (подумалося їй) це такі лахи, які б вона залюбки мала у себе вдома — щоб вони висіли в її гардеробі. Все особливі костюми: дрантя відьми, клаптикове вбрання для опудала, костюм воїна з майбутнього, всіяний цифровими вогниками, що виблискували й миготіли, шпетна вечірня сукня, вся всіяна пір’ям та люстерками. Нарешті в шухляді вишукала чорні джинси, зроблені немовби з оксамитової ночі, та сірий светрик барви густого диму з увитими в тканину крихітними зірочками, що тьмяно мерехтіли.

Нацупила на себе ті джинси й светрика. А тоді ще взула ясно-жовтогарячі черевики, які знайшлися на дні гардеробу.

Дістала своє останнє яблуко з кишені свого халатика, а тоді ще забрала, з тієї самої кишені, камінчика з отвором посередині.

Переклала камінчика до кишені джинсів — і враз мов трішечки проясніла голова. От ніби Кораліна вийшла з якогось густого туману.

Подалася до кухні — там нікого.

І все ж таки дівчинка мала певність: хтось та є в помешканні! Пройшла коридором аж до кабінету свого «іншого тата» й виявила: там хтось є.

— А де «інша мати»? — запитала вона в «іншого тата». Той сидів у своєму кабінеті за робочим столом, дуже схожим на стіл її справжнього тата, але цей «тато» не робив анічогісінько взагалі, не читав навіть городницьких-садівничих каталогів, як те робив її рідний тато, коли удавав, ніби працює.

— Надворі, — відповів той. — Лагодить двері. Завелися проблеми з шкідниками.

Він наче був радий, що має хоч до кого заговорити.

— Ви про пацюків?

— Ні, паці — наші друзі. Це інша порода, великий чорний збитошник, що ходить, задерши хвоста догори.

— То ви про кота?

— Атож, — підтвердив її здогад «інший тато».

Сьогодні він не був аж такий дуже схожий на її справжнього батька. Було щось непевно-невиразне в його обличчі — не обличчі, а радше тісті, що мовби росло на дріжджах, згладжуючи всякі там опуклини, западини та зморшки.

— Як по правді, то я й не мав би розмовляти з тобою, поки її немає поруч, — признався «інший». — Але ти не турбуйся. Вона не часто десь вибігає. А я видам тобі всю нашу ніжну гостинність, так що ти й думати забудеш про те, щоб колись повернутися туди до себе.

Він замовк і згорнув руки на животі.

— То що мені робити? — запитала Кораліна. «Інший тато» показав на свої уста: мовчати!

— Якщо ти навіть розмовляти не хочеш зі мною, — розсердилася Кораліна, — то я піду на свої розвідки.

— Нема в тім сенсу! — заперечив «інший тато». — Немає ніякого «десь там», а є тільки «тут». Усе це вона створила: будинок, подвір’я з садом, а також мешканців будинку. Вона все це створила і