Ніл Гейман - Кораліна

— Мм! — промимрив кіт і знов відпустив щура.

Приголомшений гризун ступив кілька непевних крочків, а тоді кинувся навтікача. Ударом лапи кіт підкинув пацюка в повітря і впіймав у свою пащу.

— Припини! — крикнула Кораліна.

Кіт упустив пацюка собі між передні лапи.

— Дехто — є ж такі! — мовив він, зітхнувши, і то таким лагідним тоном, мов змащений олією шовк, — припускає: схильність котів бавитися зі своїми жертвами є таким собі милосердям. Зрештою саме завдяки цьому час від часу декому з цих наших кумедних маленьких підобідків щастить уникнути смерті. А від тебе часто втікає твій обід?

Тут він хап пацюка в пащеку й поніс у гущавину, за дерево.

А Кораліна зайшла до будинку.

Тут панував спокій: тихо, порожньо, безлюдно. Навіть Коралінині кроки по застеленій килимком підлозі немовби відлунювали гучною луною.

У дальшому кінці коридору висіло собі дзеркало. Дівчинка бачила себе в дзеркалі, як вона наближається до нього, і в тому віддзеркаленні сама собі видавалася хоробрішою, ніж почувалася. Більш нікого в дзеркалі не було. Тільки вона, серед того коридору.

І тут чиясь рука торкнула її плече. Кораліна підвела очі. «Інша мати» згори вниз видивлялася на дівчинку великими чорними ґудзями своїх очей.

— Кораліно, люба! — заговорила жінка. — Я подумала: зрання, коли ти якраз повернулася з прогулянки, ми з тобою могли б погратися в якісь ігри. У класи? В монополію? Щасливі сім’ї?

— Вас не було в дзеркалі! — завважила Кораліна.

«Інша мати» усміхнулася.

— Дзеркалам ніколи не можна довіряти, — мовила вона. — Ну, то в яку гру пограємось?

Кораліна похитала головою.

— Я не хочу гратися з вами, — сказала вона. — Я хочу опинитися вдома з моїми справжніми батьками. Хочу, щоб ви відпустили їх. Щоб усіх нас відпустили.

«Інша мати» похитала головою, дуже повільно.

— Гостріша за гадючий зуб, — мовила вона, — доччина невдячність. Але і найгордовитіший дух можна зламати — любов’ю.

І її довгі білі пальці зазвивалися, пестячи повітря.

— Я не збираюся полюбити вас! — заявила Кораліна. — І байдуже, що... Ви не можете примусити мене полюбити вас.

— Нумо побалакаймо про це! — запропонувала «інша мати» й попрямувала до світлиці. Кораліна пішла слідом за нею.

«Інша мати» сіла на великий диван. Вона взяла коричневу торбинку, що стояла біля дивана, й дістала звідти шелестючий паперовий пакет.

Жінка простягла пакета Кораліні.

— Хочеш одненького? — чемно запропонувала вона.

Сподіваючись, що там чи іриски, чи шоколадки, Кораліна зазирнула туди. Пакет був до половини повен великих лискучих чорних жуків, які повзали один по одному, силкуючись вилізти з пакета на волю.

— Ні! — відповіла Кораліна. — Жодного такого не хочу.

— Твоя воля, — мовила «інша мати». Вона обережно вибрала особливо великого й чорного жука, повідривала йому лапки (охайно поскладавши їх на велику скляну попільницю, що стояла на столику біля дивана) й закинула комаху собі в рот. І вдоволено захрумала ним.

— Умм! — видала вона і взяла ще одненького.

— Ви хвора! — сказала їй Кораліна. — Хвора, лиха й химородна!

— Оце так дочка має розмовляти зі своєю матір’ю? — в’їдливо запитала «інша мати», напхавши собі повен рот чорних жуків.

— Ви не моя мати! — відрізала Кораліна.

Її «інша мати» пустила ці слова дівчинки повз вуха.

— Ну, мені здається, ти трохи перехвилювалася, Кораліно. Можливо, в другій половині дня ми з тобою трохи б повишивали чи помалювали аквареллю. Потім обід, а опісля, якщо ти будеш хороша дівчинка, ти могла б побавитися трохи з пацюками перед сном. І я почитаю тобі казочку, і вкрию тебе, й підтикаю ковдру, й поцілую надобраніч.

Її довгі білі пальці ледь затріпотіли, мов стомлена бабка, й Кораліна здригнулася.

— Ні! — заявила Кораліна.

«Інша мати» сиділа собі на дивані. Її уста зціпилися прямою лінією, потім зібгалися зашморгнутим гаманцем. Вона кинула собі в рот іще жука, потім іще одного — мов які родзинки в шоколаді. Її очі — великі чорні ґудзі — вп’ялися в карі очі Кораліни. Пасма її лискучих чорних кіс звивалися й крутилися їй по шиї та плечах, от ніби їх ворушив якийсь легіт, котрого Кораліна не могла відчути чи поторкати.

Так вони видивлялися одна на одну з хвилину. Тоді «інша мати» вигукнула:

— Що це за манери!

Вона дбало скрутила свій паперовий пакет, щоби жоден жук не втік, і запхнула назад, у велику крамничну торбинку. Тоді підвелася, стаючи все вищою й вищою! Такою високою Кораліна її начебто ще не бачила. Господиня сягнула рукою в кишеню свого фартуха, дістала спершу чорного ключа від дверей вітальні (але, насупившись, кинула його до своєї торбинки), а тоді видобула крихітного сріблястого ключика. Переможно піднесла його вгору.

— Ось тобі! — мовила вона. — Це для тебе, Кораліно. Для твого ж блага. Бо я люблю тебе. Щоб навчити тебе хороших манер. Без манер чоловік не кавалер!

І, схопивши Кораліну, потягла її назад у коридор, аж до дзеркала в дальньому кінці. Тоді вставила ключика в дзеркало й покрутнула.

Дзеркало й відімкнулося, мов які дверцята, відкривши якийсь темний простір.

— Ти вийдеш звідси, як трохи навчишся добрих манер! — прорекла «інша мати». — Коли станеш готова бути люблячою донечкою.

Схопила Кораліну й запхнула в імлавий простір задзеркалля. Часточка жука прилипла їй до спідньої губи, а в чорних ґудзиках її очей не було жодного виразу.

Тоді «інша мати» зачинила дверцята — половинки дзеркала, лишивши Кораліну в тій пітьмі.

Розділ 7

Кораліна відчувала, як десь у глибині грудей хвилею здіймається велике ридання. Але дівчинка вчасно його притлумила, поки воно не вирвалося назовні. Зробила глибокий вдих і відпустила відчай. Виставила вперед руки, аби обмацати ту тісноту, в якій її ув’язнили. Завбільшки це було як ящик для віника: заввишки достатнє, щоб тут стояти чи сидіти малій дитині, але не настільки широке чи глибоке, аби можна було лягти.

Одна стінка була скляна, холодна на дотик.

Вона ще й вдруге обстежила ту крихітну комірчину, обмацуючи кожну поверхню, до якої тільки могла дотягтися руками, вишукуючи якихось дверних ручок, вимикачів чи прихованих зачіпок, аби вибратися звідсіля, але так нічого й не знайшла.

По тильній стороні руки пробіг павук, і дівчинка насилу