Ірина Романовська - Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська

Розділ 8.

Кароліна.

 

 

Коли входжу до студії Дерзького у призначений час, Горський нарешті відповідає на моє повідомлення. Пише, що на сервери їхньої компанії йде хакерська атака, всіма силами зловмисники намагаються дістати абонентську базу даних. Як тільки стане трохи спокійніше, він обов'язково мені передзвонить.

З полегшенням видихаю. Радію, що картинки, намальовані ревнивою фантазією, не мають нічого спільного з реальністю.

Якщо клієнтська база потрапить до рук злочинців — це серйозна шкода репутації компанії стільникового зв'язку. Люди можуть швидко побігти до конкурентів, почнуть змінювати абонентські номери, розривати контракти.

Подумки бажаю чоловікові та його комп'ютерним захисникам успіхів.

Біля самих дверей фотостудії мене ловлять стилісти та, провівши мене до однієї з найбільших залів, одразу командують роздягатися. За імпровізованою ширмою, що складається з чотирьох металевих стійок, впритул обвішаних речами, я знімаю свою сукню та черевики.

Шкіра вмить вкривається сиротами. У просторому приміщенні з високими стелями та бетонними сірими стінами досить прохолодно. З радістю встрибую в безрозмірні темно-зелені штани, аби не переохолоджуватися. Фактурний топ, підібраний у пару до штанів, не вдається застебнути через мої груди.

Ще одна особливість моєї зовнішності, подарована мені матінкою природою. При досить скромних обсягах талії та стегон, обхват грудей в мене становить близько дев'яносто шести сантиметрів. Через що не тільки безліч дизайнерських речей, які шиють за усередненими модельними параметрами, а й звичайні повсякденні речі на мене виявляються просто замалі.

— Упс, — розгублено тисну плечима, притримуючи рукою розстебнутий топ.

Навіть знаючи мої параметри, не завжди вдається підібрати влучно речі. Але я не скаржусь. Безперервні примірки та перевдягання даються мені досить легко. У цей момент від мене лише потрібно або стояти рівно, або за запитом фотографа чи стиліста вийти з хованки та пройти пару метрів по залу, покрутитися та стати в одну з вдалих поз, аби зробили кілька пробних знімків.

Набагато складніше мені дається інтерв'ю, яке паралельно із примірками бере у мене журналістка популярного глянцю. Її звісно цікавлять найболючіші періоди моєї кар'єри: проблеми з харчуванням, травма спини, моє вчорашнє повернення на подіум.

— Я досі вчуся любити себе, вчуся приймати своє тіло. Це не просто, особливо коли на кожен сантиметр мого тіла потенційно спрямований об'єктив фотокамери. Будь-який прищик, що вискочив на обличчі, будь-яка складка на талії або в'ялість шкіри може стати причиною обговорень на сотні повідомлень у мережі. Деякі користувачі навіть примудряються надсилати в’їдливі коментарі мені в особисті повідомлення в соціальних мережах.

Уважно обмірковую кожну відповідь, щоб ненароком нікого не образити чи не образити. Останнім часом досить часто інтерв'ю моделей підлягають критиці через так звану популяризацію надто худорлявих параметрів тіла, пропаганди виснажливих дієт або розповідей про надмірні фізичні навантаження. Хоча це не те, чим ми пишаємося чи хвалимося. Це просто частина нашого життя, виснажлива та тяжка праця над собою, аби залишатися на піку популярності та попиту.

— Походи до косметолога, заняття спортом, розумне споживання калорій — це незмінна складова модної індустрії, де я працюю. Я не можу собі дозволити перед показом набрати зайвих три-чотири кілограми, наївшись улюблених солодощів, бо потім банально не зможу влізти в жодне вбрання, підготовлене для мене на показ. Така дисципліна — це передусім відповідальність перед сотнями людей, які готують довгоочікуваний захід. Якщо я не влізу, наприклад, у сукню, то, отже не вийду на подіум. Значить порушу скоординовану програму, порушу хронометраж, послідовність тощо. А якщо на мені ще й закриття показу, то це загалом хрест на подальшій кар'єрі. Хто захоче зв'язуватися із тією моделлю, яка порушує загальноприйняті правила роботи?

Стилісти допомагають зняти рожеве, латексне плаття, дають склянку води. На черзі світло-бежевий жакет та якоюсь асиметричною спідницею.

— Ні, ні, ні, — кричить фотограф. — З її кольором шкіри вона схожа в цьому на худого метелика, яке пошарпало життя. Негайно зніміть це. І де шкіра? Я просив для дівчини грубу шкіру. Де вона?

Дівчатка метушаться, бігають від стійки до стійки в пошуках того самого вбрання, яке прагне вибагливий фотограф. Одним оком поглядаю в телефон, чекаючи на звістку від Горського.

Тиша.

Пройшло три години з моменту нашого короткого листування. Переживаю трохи. Про те, що сьогодні у нього ще й запланована зустріч із Баженовою, намагаюсь навіть не думати. Інакше знову моя хитка нервова система дасть збій.

— Хто вам допомагає долати труднощі? Може це батьки чи подруги?

— Чоловік. Безперечно чоловік. Без нього я навряд чи була б там, де я є зараз. Він часом вірить у мене навіть більше, ніж я сама.

Про особисте життя я говорю коротко. Нехай моє тіло постійно під наглядом пильних фотографів, але душу я волію ховати від поглядів сторонніх.

Ранкове раптове зізнання Назара знову спливає у голові. Гірка посмішка розпливається на губах. Гірко від того, що життя дало нам такий сюрприз у вигляді Баженової та її сина.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍