Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

— Не думаю, що ця розмова кудись приведе, — зауважив він. — Спробуй ще раз. Твій дядько сказав мені, що ти скоро від’їздиш до школи. Якщо це якась пристойна школа, вони мають давати додаткові уроки магії. Пообіцяй мені, що попросиш дозволу відвідувати їх. 

— Гаразд, — сказав Крістофер. Згадка про школу викликала в нього нервове поколювання десь у животі. — А на що схожі школи? 

— Там повно дітей, — сказав Такрой. — Але не буду формувати твою думку передчасно… 

Він уже проклав шлях до верху долини, де навпроти них кучерявився туман із Проміжку. 

— А тепер найскладніше, — сказав він. — Твій дядько думає, що ця штука матиме більше шансів прибути з вантажем, якщо ти підштовхнеш її, коли я вирушу. Але перш ніж я піду… коли наступного разу опинишся у Храмі Язичників і вони почнуть за тобою гнатися, кидай усе й вибирайся крізь найближчу стіну. Зрозумів? Судячи з усього, я побачу тебе приблизно за тиждень. 

Крістофер підпер плечем задню частину підводи і підштовхнув, як тільки Такрой ступив у туман, тримаючи мотузку. Підвода нахилилася і сковзнула донизу за Такроєм. Щойно вона опинилася в тумані, як уподібнилася до зробленої з паперу і світла, наче повітряний змій; і, як повітряний змій, вона пірнала і злітала унизу, зникаючи з виду. 

Крістофер замислено подряпався назад додому. Його вразило відкриття, що він був у Всюдинці, де живуть Язичники, сам того не знаючи. Тож неспроста він тривожився щодо Язичників. Ніщо, думав він, тепер не змусить його піти в Низку Десять. А ще бажав, щоб Матуся передумала, що він мусить бути місіонером. 

Розділ шостий 

Відтоді Дядько Ральф влаштовував новий дослід щотижня. Він, як сказав Такрой, був дуже потішений тим, що підвода і пакунки прибули до Такроєвого горища без жодної придибенції. Два відьмаки й один чаклун поліпшили замовляння, аж поки вона змогла лишатися в іншій Всюдинці аж цілий день. Досліди ставали все веселішими. Такрой і Крістофер мусили тягати підводу в місце, де чекав вантаж, завжди дбайливо загорнутий у пакунки саме такого розміру, щоб Крістофер міг із ними впоратися. Після того, як Крістофер їх завантажував, він і Такрой ішли на вилазку. 

Такрой наполягав на вилазках. 

— Це його привілей, — пояснював він людям із пакунками. — Ми повернемося приблизно за годину. 

У Низці Один вони йшли дивитися, як мчать вражаючі потяги на обручах, де обручі висіли на стовпах високо над землею, рознесені на кілометри, а потяги пролітали крізь них із таким свистом, ніби роздирали небеса, навіть не торкаючи тих обручів. У Низці Два вони тинялися в лабіринті мостів над сплетінням рік і дивилися вниз на велетенських вугрів, що вилежували боки на піщаних берегах, поки ще дивовижніші створіння бубоніли й вовтузилися в багні під мостами. 

Крістофер підозрював, що Такрой насолоджувався цими вилазками так само сильно, як і він. Бо в такий час він завжди був дуже привітний. 

— Як же добре бачити щось, окрім похилих стель і облуплених стін. Я давненько не вибирався з Лондона, — зізнався Такрой, поки давав Крістоферу поради, як звести найкращий піщаний замок на морському узбережжі Низки П’ять. Низка П’ять виявилася тією Всюдинкою, де Крістофер бачив нетямущих панночок. Вона вся складалася з островів. 

— Та це краще, ніж будь-який фестиваль під час офіційних свят у Брайтоні! — сказав Такрой, споглядаючи, як розбиваються яскраво голубі хвилі. — Майже так само добре, як пообідній крикет. Хотів би я мати змогу більше отак вибиратися. 

— Хіба ти втратив усі свої гроші? — співчутливо запитав Крістофер. 

— Я ніколи не мав грошей, щоб їх втрачати, — сказав Такрой. — Я знайда. 

Крістофер нічого більше не запитував, він був надто занурений в очікування, що русалки з’являться, як зазвичай. Але скільки він не чекав і не виглядав, жодна русалка не виринула. 

Крістофер повернувся до цієї теми наступного тижня в Низці Сім. Коли вони ішли за циганкуватим чоловіком, який вів їх показати Великий Льодовик, то спитав Такроя, що таке бути знайдою. 

— Це означає, що хтось мене знайшов, — життєрадісно сказав Такрой. — У моєму випадку цей хтось був дуже гідний і дуже набожний Морський Капітан, який підібрав мене немовлям десь на острові. Він сказав, що мене послав Господь. Я не знаю, ким були мої батьки. 

Крістофер був вражений. 

— То це тому ти завжди такий життєрадісний? 

Такрой засміявся: 

— Переважно я радісний, — сказав він. — Але сьогодні почуваюся особливо добре, бо врешті здихався дівчини, що грала на флейті. Твій дядько знайшов мені приємну особу бабусиного віку, яка досить добре грає на скрипці. Можливо, через це, а можливо, через твій вплив, але я почуваюся міцнішим із кожним кроком. 

Крістофер поглянув на Такроя, коли той ішов попереду гірською стежкою. Він видавався таким же міцним, як скелі, що височіли з одного боку й таким же справдешнім, як циганкуватий чоловік, що крокував перед ними обома. 

— Гадаю, ти в цьому став вправнішим, — сказав Крістофер. 

— Може, й так, — сказав Такрой, — гадаю, ти підвищив мої стандарти. І, зрештою, чи знаєш ти, юний Крістофере, що поки ти не з’явився, я був найкращим духовним мандрівцем у країні? 

Тут циганкуватий чоловік помахав їм, гукаючи, щоб вони підійшли і глянули на льодовик. Він угніздився над ними в скелях велетенським брудно-білим язиком. Крістофера він не особливо вразив. Хлопець бачив, що це переважно старий білий сніг — хоча його було неймовірно багато. Велетенський крижаний язик льодовика навис над ними, майже прозоро-сірий, і вода точилася й лилася з нього. Низка Сім була дивним світом, уся з гір та снігу, але й вражаюче спекотна також. Там, де вода лилася з льодовика, тепло спричинило бурхливе розростання пронизливо зеленої папороті й рясноту тропічних дерев. Насичено зелений мох виростив червоні коробочки, великі, як капелюхи, вкриті краплями роси. Це було ніби дивитися на Північний полюс і екватор водночас. Усі троє під тим льодовиком здавалися крихітними. 

— Вражаюче, — сказав Такрой. — Я знаю двох людей, схожих на цю штуку. І один із них — твій дядько. 

Крістофер подумав, що Такрой сказав дурницю. Дядько Ральф був геть не схожий на Великий Льодовик. Крістофер сердився на Такроя весь наступний тиждень. Але він зглянувся, коли Остання Гувернантка раптом принесла йому оберемок нового одягу, речей міцних і практичних. 

— Це вам одягати, коли вирушите на наступний дослід, — сказала вона. — Людина вашого дядька здійняла ґвалт. Він каже, ви завжди носите дрантя, і вам зуб на зуб не попадав у снігу останнього разу. Ми ж не хочемо, щоб ви захворіли, правда? 

Крістофер ніколи не помічав, щоб він мерз, але був вдячний Такрою. Його старий одяг став таким малим, що заважав дряпатися крізь Проміжок. Зрештою, він вирішив, що Такрой йому подобається. 

— Слухай, — сказав він, завантажуючи пакунки під великий металевий навіс у Низці Чотири, — можна прийти навідати тебе на твоєму горищі? Ми також живемо в Лондоні. 

— Ти живеш зовсім в іншій частині, — поспішно сказав Такрой. — Тобі геть не сподобається район, на якому моє горище. 

Крістофер заперечив, що це не має значення. Він хотів бачити Такроя у плоті, і йому було дуже