Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

— Я — досить добре, дякую, — чемно відповів Крістофер. 

Він не мав ані найменшого уявлення, як говорити сам на сам із Татком. Чемність здавалася безпрограшною. 

— Ти впевнений? — спитав Татко, уважно вглядаючись у нього. — Замовляння життя, яке показувало мені тебе… насправді воно зупинилося, так ніби ти був… ммм… Чесно, я думав, що ти міг бути мертвим. 

Крістофер був вражений ще більше. 

— Ох ні, зараз я почуваюся значно краще, — сказав він. 

— Слава Богові за це! — сказав Татко. — Певне, я зробив помилку, встановлюючи замовляння, і, здається, віднині це стає моєю звичкою. Але я також намалював твій гороскоп і перевірив його кілька разів, тож мушу тебе попередити, що наступні півтора року будуть для тебе вкрай небезпечним часом, мій синку. Ти мусиш бути дуже обережним. 

— Добре — пообіцяв Крістофер. — Буду. 

Він справді так вважав. Він досі бачив, як поперечина падає вниз, коли заплющував очі. І ще він намагався не думати про те, як із нього стирчав спис. 

Татко нахилився трохи ближче і знову крадькома глянув на двері. 

— Цей брат твоєї матусі — Ральф Аргент, — я чув, що він керує справами твоєї матусі, — сказав він. — Намагайся мати з ним якомога менше до діла, мій синку. Він не надто добра людина, щоб із ним знатися. 

Сказавши це, Татко поплескав Крістофера по плечу і поспішив геть. Крістофер відчув полегшення. Так чи інакше, Татко приніс йому значний неспокій. Тепер він ще більше хвилювався, що скаже Дядькові Ральфу. 

На величезне Крістоферове полегшення, Остання Гувернантка сказала, що Дядько Ральф ще не приходив. Він сказав, що надто засмучений через втрату Трогмортена, щоб навідувати хворого. Крістофер полегшено зітхнув і вмостився насолоджуватися каліцтвом. Він малював картинки, їв виноград, читав книжки й розтягував своє хворіння як тільки міг. Це було непросто. 

Наступного ранку його рана стала тільки червоним сверблячим струпом, а на третій день її ледве можна було розгледіти. Четвертого дня Остання Гувернантка змусила його встати з ліжка і зробити уроки, але поки все тривало — все було прегарно. 

А ще наступного дня Остання Гувернантка сказала: 

— Ваш дядько завтра хоче спробувати інший дослід. Він хоче, щоб цього разу ви зустрілися з людиною в Низці Вісім. Як гадаєте, ви почуваєтеся достатньо добре? 

Крістофер почувався просто чудово, і за умови, що ніхто не просив би його знову наближатися до Низки Десять, він би цілком охоче пішов у інший сон. 

Низка Вісім виявилася чорною і кам’янистою Всюдинкою, якраз над Дев’ятою. Крістофер нею не надто переймався, коли досліджував самотужки, але Такрой був такий радий його бачити, що це б надолужило недоліки й набагато гіршого місця. 

— Який же я радий тебе бачити! — сказав Такрой, поки Крістофер укріплював його. — Я змирився з тим, що став причиною твоєї смерті. Я вже кусав лікті через те, що переконав твого дядька, щоб ти приніс тварину! Всі знають, що живі істоти спричиняють усілякі халепи, і я казав йому, що ми ніколи більше не пробуватимемо робити такого. Ти справді в порядку? 

— Нормально, — сказав Крістофер. — Мої груди були неушкоджені, коли я прокинувся. 

Насправді, у цих двох нещасних випадках дивним було те, що подряпини від Трогмортена гоїлися удвічі довше, ніж будь-які інші рани. Але здавалося, Такроєві так важко було повірити в це, і він так себе звинувачував, що Крістофер знітився і змінив тему. 

— А в тебе все ще працює та сувора юна панна? 

— Суворіша ніж будь-коли, — сказав Такрой і одразу пожвавився. — Клята дівка зараз сотає мені жили тією флейтою. Глянь униз на долину. А твій дядько був зайнятий відколи ти… від того випадку з тобою. 

Дядько Ральф удосконалив безкінну підводу. Вона стояла на убогій кам’янистій землі поруч із потічком, така ж міцна, як і все інше, хоч і мала вигляд скоріше дерев’яної волокуші, аніж доброго візка. Із нею щось зробили для того, щоб Такрой міг триматися за прикріплену спереду мотузку. Коли Такрой тягнув її, підвода починала ковзати вниз у долину за ним, не торкаючись землі. 

— Вона має повернутися зі мною до Лондона, коли я знов потраплю на своє горище, — пояснив він. — Я знаю, що на це не схоже, але твій дядько присягається, що цього разу все спрацює правильно. Питання в тому, чи повернеться вона з вантажем, чи вантаж залишиться позаду? Це те, що має з’ясувати сьогоднішній дослід. 

Крістофер допоміг Такроєві витягти волокуші вгору довгою кам’янистою стежкою позаду долини. Такрой так і не зміцнів настільки, щоб добре тягнути. Врешті вони прийшли до занепалої кам’яної ферми, що човпіла на середині схилу, де на подвір’ї біля купи пакунків, дбайливо загорнених у промаслену шкіру, чекала група мовчазних жінок із товстими руками. Пакунки дивно тхнули, але сморід перебивав густий часниковий подих жінок. Щойно волокуша зупинилася, часник почав накочуватися хвилями, коли жінки підіймали пакунки і намагалися навантажити їх на волокушу. Пакунки пролітали просто крізь неї й падали на землю. 

— Усе марно, — сказав Такрой, — а я гадав, вас попередили. Дайте Крістоферові зробити це. 

Це була важка праця. Жінки недовірливо дивилися, поки Крістофер вантажив пакунки й прив’язував їх на місце мотузкою. Такрой спробував допомогти, але він був недостатньо міцний і його руки проходили крізь пакунки. Крістофер утомився і замерз на сильному вітрі. Коли одна із жінок стримано дружньо усміхнулася і спитала його, чи хотів би він зайти всередину і випити чогось теплого, він радо погодився. 

— Не сьогодні, дякую, — сказав Такрой. — Це все ще дослідна річ, і ми не впевнені, як довго триматимуть замовляння. Краще ми повернемося. 

Такрой бачив, що Крістофер розчарований. Поки вони штовхали волокушу вниз по схилу, він сказав: 

— Я тебе не звинувачую. Назвемо це діловою подорожжю. Твій дядько націлився на виправлення цієї підводи, і, до речі, вона сьогодні продемонструвала все якнайкраще. Я все ж таки щиро сподіваюся, що він може зробити її достатньо міцною, і її вантажитимуть люди, які приносять пакунки, і тоді ми зможемо впоратися без тебе. 

— Але мені подобається допомагати, — заперечив Крістофер. — До того ж, як ти її потягнеш, якщо мене не буде поруч, щоб укріпити тебе? 

— Так то воно так, — сказав Такрой. Він трохи подумав про це, поки вони добиралися до підніжжя пагорба, а тоді почав тягнути волокушу вгору, геть від долини, із мотузкою, натягнутою на плече. — Є дещо, що я мушу сказати тобі, — віддихався він. — Ти взагалі вивчаєш магію? 

— Не думаю, — сказав Крістофер. 

— Що ж, а варто, — знову віддихався Такрой. — Ти маєш чи не найсильніший дар, який я коли-небудь зустрічав. Попроси свою матір, щоб дозволила тобі брати уроки. 

— Я гадаю, Матуся хоче, щоб я став місіонером, — сказав Крістофер. 

Такрой на це примружив очі: 

— Ти впевнений? Може, ти не так її зрозумів? Може, вона сказала «магом»? 

— Ні, — заперечив Крістофер, — вона сказала, що я маю потрапити в Товариство. 

— Ах, Товариство! — з легкою заздрістю видихнув Такрой. — У мріях я бачу себе в Товаристві, у гарному вельветовому костюмі, оточеного юними паннами, що грають на арфах. 

— Хіба місіонери носять вельветові костюми? — спитав Крістофер. — Чи ти маєш на увазі на Небесах? 

Такрой глянув угору