Террі Пратчетт - Морт

краях? — кисло запитало старече обличчя. — Хай би Оффлер наслав на цю вогку країну гниле прокляття, навіть демони тут третьосортні, не те що вдома. 

Господиня поставила мисочку з рисом у розкриті долоні Оффлерової статуї (на ранок рис зникне) і відійшла. 

— Чоловік казав, що минулого місяця у «Каррієвих садах» обслуговував істоту, якої там насправді не було, — розповіла вона. — Він був дуже вражений. 

За десять хвилин господар повернувся й урочисто висипав на стіл жменю золотих монет. За ці гроші можна було придбати величенький міський район. 

— В нього ціла торбина таких була, — пояснив він. 

Уся родина якийсь час витріщалася на золото. Дружина зітхнула: 

— Багатство приносить великий клопіт, — сказала вона. — Як нам із ним вчинити? 

— Повернутися до Хапонії, — рішуче сказав чоловік. — Туди, де наші діти зможуть рости у справжній країні й де шанують величні традиції нашого славетного народу, і де чоловікам не доводиться працювати офіціантами на користь злих власників, де можна жити вільно й гордо. І треба вирушати негайно, о запашна квітко фінікової пальми. 

— Але нащо такий поспіх, о роботящий сину пустелі? 

— Бо, — відповів чоловік, — я щойно продав найкращого скакуна з Патрицієвої стайні. 

Кінь був не таким гарним і швидким, як Хропунець, та милі тікали з-під його копит, а ще він запросто обігнав двох вартових-вершників, які чомусь дуже прагнули поспілкуватися з Мортом. Невдовзі нетрі Морпорка лишилися позаду, і дорога повела його багатими чорноземами рівнини Сто, що споконвіку живилися повенями під час розливів Анка — річки великої й щедрої на родючий мул і хронічний артрит для прибережних мешканців. 

А ще та рівнина була нестерпно нудною. Доки світло зі срібного робилося золотавим, Морт нісся крізь морозяне повітря повз одноманітний краєвид, покреслений капустяними полями. Про капусту можна багато чого розповісти. Можна довго розводитися про те, яка багата вона на вітаміни, на життєво важливе для організму залізо, про цінність капусти для сільського господарства, про її вкрай достойні похвали поживні якості. Та дечого капусті все-таки бракує: хай там якою поживністю й моральною вищістю вона наділена порівняно, скажімо, з нарцисами, жодне капустяне поле не надихне поета на оду чи елегію. Якщо він не вмирає з голоду, звісно. До Сто Лата було лише двадцять миль, та особливості роботи людського розуму запросто перетворювали їх на дві тисячі. 

При брамі Сто Лата було двоє вартових, хоча порівняно з анк-морпоркськими колегами ці здавалися переляканими аматорами. Коли Морт гарцював повз вартових, один, почуваючись цілковитим дурнем, запитав все-таки, хто це їде й куди. 

— На жаль, не можу спинитися, — відрізав Морт. 

Той вартовий був новачком, а тому виявляв неабияку настирливість. Стояння на місці геть не вписувалося в його очікування від цієї роботи. Отак весь день витріщатися на людей, та ще й із важкою алебардою на довгому держаку — ні, на таке він не підписувався. Він прагнув хвилювань, випробувань, а ще — аби видали арбалет і обладунок, який не іржавів би під дощем. 

Він виступив вперед, готовий захищати місто від тих, хто не виконує наказів уповноважених охоронців порядку. Морт зважив на лезо алебарди, що гойдалося просто перед його носом. Усі ці неприємності почали йому дошкуляти. 

— А з іншого боку, чи не хотіли б ви собі в подарунок оцього цілком собі непоганого жеребця? 

Вхід до замку знайти було неважко. Там теж були вартові, і в них були арбалети, а ще — набагато смурніший погляд на життя, ніж у попередніх. Крім того, коней у Морта більше не було. Він трохи поваландався неподалік, доки вартові не звернули на нього своєї високої уваги, а тоді в розпачі пішов геть, почуваючись цілковитим йолопом. 

Після всіх тих пригод, після багатомильного споглядання капустоцвітих і напруги, що перетворила його спину на дерев’яну колоду, він навіть не міг відповісти собі, нащо приїхав. Нехай вона бачила його навіть тоді, коли він був невидимим. Хіба це щось означає? Звісно, ні. Та чомусь її обличчя поставало перед його внутрішнім зором. І блиск надії в її переляканих очах. Йому так хотілося сказати їй, що все буде гаразд. Хотів розповісти їй про себе й про всіх тих майбутніх Мортів, якими він хотів би стати. Він хотів дізнатися, яке вікно в замку її й стояти під ним усю ніч. І так далі. 

Трохи по тому коваль, чия майстерня виглядала з вузенької вулиці на замкові стіни, підвів голову від роботи й побачив високого незграбного юнака з почервонілим обличчям, який намагався пройти крізь стіну. 

Ще пізніше по тому юнак із кількома синцями й ґулями на голові зайшов в один із міських шинків і попросив скерувати його до найближчого чарівника. 

А ще по тому Морт опинився біля вкритого потрісканим тиньком будинку, де на почорнілій мідній табличці було написано, що там мешкає й приймає клієнтів Вогнець Гостроріз, Доктор Магії (Невидна Академія), Майстер Безмежності і Митець, Що Досягнув Прозріння, Придворний Маг, Страж Священних Порталів (лишіть повідомлення сусідці пані Штовханець, якщо не застали на місці). 

Помірно вражений регаліями, хоча серце й без того вистрибувало з грудей, Морт узявся за важке стукальне кільце в роті залізної й бридкої на вигляд химери, й двічі ним грюкнув. 

Всередині хтось зашурхотів і задзенькав — тобто видав низку цілком домашніх звуків, які за інших обставин і в менш вишуканій оселі могли б означати, що її мешканець поспіхом скидає брудні тарілки в мийку й ховає від сторонніх очей розкидану білизну. 

Невдовзі двері відчинилися самі собою — повільно й по-таємничому. 

— Радву вам вдати, фо ви врафені, — процідила химера невимушено настільки, наскільки давало змогу кільце в роті. — Він фе робить ва допомогою прувин і мотувок. Не вміє відкривальні фяри. 

Морт роздивився усміхнене металеве рильце. «Я взагалі працюю на скелет, який крізь стіни ходить, — заспокоїв він себе, — то чого дивуватися». А вголос сказав: 

— Дякую. 

— Прошу. Підофви почифтіть об килимок, фкребник фьогодні вихідний. 

Велика кімната за дверима була темною й багатою на тінисті закапелки, пахло в ній переважно фіміамом, але до нього додавалися запахи вареної капусти, лежалої брудної білизни й людини, яка жбурляє шкарпетки в стіну й вдягає ті з них, що не прилипли. Ще там була велика скляна куля з тріщиною, астролябія, якій бракувало кількох деталей, доволі потерта октограма на підлозі, а зі стелі звисало опудало крокодила. Такого крокодила можна було побачити в будь-якому бодай трохи пристойному магічному закладі. Цей крокодил мав такий вигляд, наче своєю долею задоволений не був. 

Намистинчаста завіса драматично розчахнулася, і з-за неї вийшов хтось вбраний у мантію з капюшоном. 

— Нехай щасливі зорі віщують успіх тому, хто навідався сюди сьогодні, — пафосно привітався хтось з-під капюшона. 

— Які зорі? — запитав Морт. 

Запала тривожна мовчанка. 

— Даруйте? 

— Які це мають бути зорі? — уточнив Морт. 

— Щасливі, — сказав хтось у капюшоні невпевнено. А тоді рішуче запитав: — Нащо завітали ви до Вогнеця Гостроріза, Володаря Восьми Ключів, Мандрівника в Підземельні Виміри, Почесного Мага… 

— Перепрошую, — перебив Морт, — а ви дійсно оце все? 

— Що «оце все»? 

— Ну, Володар того й сього, Повелитель такого й сякого в Священних Підземеллях? 

Гостроріз роздратовано відкинув з голови капюшон. Морт очікував, що побачить сивобородого волхва, та натомість перед ним було кругле й доволі пухкеньке обличчя, рожевощоке, мов