Террі Пратчетт - Морт

разів щосили, доки в нього за спиною вовтузилися й белькотіли колеги. 

— Та, стіна як є, стінонька. Чи ж я стіни в житті не бачив. Як вони це роблять, га, хлопці? Хлопці? 

Він розвернувся й перечепився через тіла, що лежали долілиць. 

— Ой, — промовив він. Хай як туго до нього доходило все, що відбувалося, одну важливу штуку він второпав блискавично: він у провулку посеред Затінків, і він сам-один, тож зірвався на біг і не спинявся доволі довго. 

Смерть поволі крокував кахлями й уважно придивлявся до тісних рядків життєлічильників. Альберт чемно ходив за ним із величезним ґросбухом у руках. 

Навколо них сірим водоспадом гуркотів пісок. 

Рядок над рядком, на полицях гули клепсидри, у яких спливав відведений смертним час. То було важке гудіння, глухе гудіння, що лилося в’язко, мов заварний крем на солодкий пудинг душі. 

— ЧУДОВО, — зрештою промовив Смерть. — ЗНАЧИТЬ, ТРОЄ. ТИХА НІЧ. 

— Тобто Солодка Жилава, настоятель Лобсанґ — знову, і та принцеса Келі, — підсумував Альберт. 

Смерть роздивився трійко клепсидр, які тримав у руках. 

— ХОЧУ ХЛОПЦЯ НАШОГО ВІДРЯДИТИ. 

Альберт звірився з ґросбухом. 

— Що ж, Солодка навряд чи завдасть клопоту, а настоятель у нас, так би мовити, досвідчений помирач. Шкода цю принцесу. Лише п’ятнадцять. Може бути непросто. 

— ТАК, ШКОДА ЇЇ. 

— Пане? 

Смерть стояв із третьою клепсидрою в руці й уважно роздивлявся, як на її боках грає світло. Зітхнув. 

— ТАКА ЮНА… 

— З вами все гаразд, пане? — запитав Альберт заклопотано. 

— ЧАС, НІБИ НЕСКІНЧЕННИЙ ПОТІК, ЗНОСИТЬ УСЕ… 

— Пане! 

— ЩО ТАКЕ? — різко запитав Смерть. 

— Ви щось аж надто красномовний сьогодні, пане, от що я думаю… 

— ЩО ТИ ВЕРЗЕШ, ЧОЛОВІЧЕ? 

— Ви щойно слабкість виявили, пане. 

— ДУРНИЦІ. ПОЧУВАЮСЯ ДОБРЕ ЯК НІКОЛИ. ТАК, ТО ПРО ЩО МИ ГОВОРИЛИ? 

Альберт знизав плечима й глянув на записи в книзі. 

— Солодка у нас відьма. Може трохи розлютитися, коли Морта пошлете замість себе. 

Усі, хто мав стосунок до магії, мали право на те, щоби Смерть власною персоною прийшов по них, коли настане час. 

Здавалося, Смерть не чув Альберта. Він знов роздивлявся клепсидру принцеси Келі. 

— ЯК ЗВЕТЬСЯ ЦЕ ВІДЧУТТЯ ВСЕРЕДИНІ ЧЕРЕПА, КОЛИ ТОСКНО Й ШКОДА, ЩО ВСЕ СТАЄТЬСЯ ТАК, ЯК НАПЕВНЕ Й МАЄ СТАТИСЯ? 

— Печаль, пане. Гадаю, печаль. А тепер… 

— Я — ПЕЧАЛЬ. 

Альберт аж рота роззявив від подиву, та зрештою опанував себе й поспішно нагадав: 

— Пане, ми про Морта говорили. 

— ЯКОГО МОРТА? 

— Учня вашого, пане, — терпляче пояснив Альберт. — Худенький такий, високий. 

— ТАК, ЗВІСНО. ТАК ОТ, ЙОГО Й ВІДРЯДИМО. 

— А він точно готовий іти сам? — перепитав Альберт. 

Смерть задумався. 

— ВПОРАЄТЬСЯ, — відповів він зрештою. — ВІН ВІДПОВІДАЛЬНИЙ, ШВИДКО ВЧИТЬСЯ І, ЯКЩО ЧЕСНО, ЛЮДЯМ ВАРТО ЗВИКНУТИ, ЩО Я НЕ БІГАТИМУ ПО НИХ ВЕСЬ ЧАС. 

Морт тупо дивився на оксамитові завіси на стіні просто перед ним. 

«Я пройшов крізь стіну, — подумав він, — а це неможливо». 

Він обережно посунув завісу — раптом за нею причаїлися двері? Там стіна була глуха й не було на ній нічого, крім потрісканого тиньку, а під ним — вогкої, але щільно, на совість вкладеної цегли. 

З цікавості, він постукав кулаком по стіні. Було ясно, що назад він крізь неї не вийде. 

— Ну, — звернувся він до стіни, — що тепер? 

Голос за його спиною озвався: 

— Кгм. Перепрошую, пане. 

Морт повільно розвернувся. 

Посередині кімнати за столом сиділа родина хапонійців: батько, мати й півдесятка дітлахів різного віку. Вісім пар очей здивовано витріщалися на Морта. Дев’ята пара, яка не витріщалася на нього, належала пристаркуватому родичеві невизначеної статі, який саме скористався можливістю доступитися до спільного тареля з наїдками, бо вирішив, що варена рибина в руці краща за будь-яку несподівану містичну прояву. Тож тишу, що запала з появою Морта, порушувало тільки зосереджене жування. 

В одному з кутків стояв крихітний вівтар Оффлера, хапонійського шестирукого крокодилобога. Божество шкірилося на присутніх так само, як Смерть, коли не рахувати зграйки пташок, покликаних приносити своєму покровителеві звістки від вірян і тримати його зуби в чистоті. 

Хапонійці цінують гостинність понад усі інші чесноти. Доки Морт витріщався, господиня підвелася, взяла з полички чисту тарілку й мовчки взялася складати на неї наїдки зі спільної тарелі й відвойовувати найкращий шмат ската з загребущих старечих рук. При цьому вона не зводила з Морта підведених каялом очей. 

Першим, хто заговорив до нього, був батько. Морт нервово вклонився. 

— Даруйте, здається, я крізь оцю стіну пройшов, — сказав він, а подумки додав: «Яке все-таки дурне пояснення». 

— Прошу до столу? — невпевнено сказав господар. Господиня, подзенькуючи браслетами, охайно вклала на тарілку кілька перчиків і побризкала все темно-зеленим соусом, і Морт підозрював, що вже цей соус куштував. Уперше це сталося з ним кілька тижнів тому, і хоч рецепт приготування його був непростим, та самого смаку було достатньо, аби здогадатися про рибні нутрощі, мариновані й виварювані впродовж кількох років у акулячій жовчі. Смерть казав, що смак цей можна навчитися цінувати, та Морт вирішив не робити в цьому напрямку жодних зусиль. 

Він спробував прокрастися попід стінами до дверей за намистинчастою завісою, та родина не спускала з нього очей. Він спробував посміхнутися. Господиня звернулася до чоловіка: 

— Чому демон показує нам зуби, о мій муже? 

— Можливо, він голодний, о місячне сяйво любові моєї. Поклади йому ще риби! 

Почувся старечий голос: 

— Я ж саме їм оце, о невдячне дитя! Прокляття ляже на світ, коли так ставитися до старших! 

Тут треба пояснити, що хоч усі слова, що долітали до Мортових вух, були сказані хапонійською — з усіма пишними зворотами й ледь розрізнюваними дифтонгами тієї давньої й вишуканої мови, в якій для самого тільки убивства п’ятнадцять різних слів з’явилося ще до того, як решта світу тільки-но засвоювала навичку лупасити одне одного по маківці каменюками, — слова ті надходили в Мортів мозок так ясно й чітко, ніби то була його рідна говірка. 

— Я не демон! Я людина! — вигукнув він поспішно й завмер, щойно усвідомив, що слова вискочили з його рота ідеальною хапонійською. 

— Ви грабіжник? — запитав господар. — Убивця? Коли так тихенько пролізли, то, може, ви митар? — він сунув руку під стіл і витягнув м’ясницький ніж, відточений до невидимої тонкості. Господиня скрикнула, випустила з рук тарілку й притисла до себе двох найменших дітей. 

Морт дивився на рухи леза в повітрі й вирішив, що краще не сперечатися. 

— Вітання вашій домівці з найдальших закапелків пекла, — промовив він невпевнено. 

Слова його мали чудодійний вплив. Ніж було вкладено на стіл, а вся родина розпливлася в усмішках. 

— Такий добрий знак, коли в домі гостює демон! — радісно вигукнув господар. — Чого бажаєш ти, о чадо Оффлерових чресел? 

— Перепрошую? — уточнив Морт. 

— Благословенний той смертний, хто допоможе демонові в біді, — пояснив чоловік. — Чим ми можемо прислужитися тобі, о лютий подиху псячої пащі? 

— Ну, їсти я не дуже хочу, — сказав Морт, — та раптом ви знаєте, де б мені взяти швидкого коня, щоби змотатися у Сто Лат до заходу сонця? 

Чоловік весь аж засяяв і низько вклонився. 

— Знаю найпридатніше до цього місце, о нутровиворітний боле в печінках, коли твоя ласка піти за мною. 

Морт поспішив за господарем. Старече обличчя провело його до виходу кислим поглядом, не перервавши ритмічного жування. 

— То отаких звуть демонами в цих