Жоржі Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

погладшали… Справжня сучасна красуня, така собі пухкенька, просто не дівка — золото, приємно глянути, тьху-тьху, щоб не зурочити…

Дона Розилда поправила кошик, з якого намагалися втекти краби, і продовжила у тому ж дусі:

— Оце я розумію: жінка не повинна ганятися за мінливими модними тенденціями… Погляньте лише на тих божевільних, які морять себе голодом, щоб схуднути, а потім від сухот лікуються… А ви…

— Та невже, доно Розилдо?! А я вже була подумала, що хоч трохи схудла… З такою суворою дієтою, як у мене… Вже місяць не вечеряю, вже й забула смак улюбленої квасолі…

Дона Розилда зміряла її критичним поглядом:

— Ой, щось не схоже, дорогенька…

Узявши речі, вони попрямували до підіймача Ласерди. Дона Розилда не вгавала:

— А як там сеу Сампайо? Далі тільки й валяється у ліжку? У житті не бачила такого лежня. Як старий пес, їй Богу…

Доні Нормі не надто сподобалося таке порівняння, і вона лагідно спробувала заперечити:

— Нічого не вдієш, такий уже вдався…

Однак дона Розилда не схильна була прощати людських ґанджів:

— Та Боже збав!.. Мати такого нахабного чоловіка, як у вас, це кара небесна, чесне слово. Ось мій, наприклад… царство небесне моєму Жилю… Певна річ, він був далеко не святий і не якийсь особливий… Та порівняно з вашим… Ах, люба моя, кажу вам: я б на вашому місці точно не витримала… Чоловік, який нікуди не виходить, ніде не буває, впирається і завжди стирчить перед телевізором…

Дона Норма спробувала повернути розмову до головної теми: зрештою, дона Розилда втратила зятя і саме тому приїхала в Баїю. Про цю трагічну подію і слід було говорити, до такого спілкування дона Норма і готувалася:

— Флор досі дуже згорьована і пригнічена. Їй стільки всього довелось пережити…

— Бо вона незграба і розтелепа. І завжди така була — як не моя дитина, їй Богу. Мабуть, у батька вдалася. Ви не знали покійного Жиля? Не хочу набивати собі ціну, але за господаря в домі завжди була я. Бо ж він був ні риба ні м’ясо, ні каптан ні ряса — все доводилося вирішувати мені. А Флор — таке ж як і її таточко, таке ж слабодухе і безвольне; інакше хіба ж змогла б вона стільки часу терпіти свого чоловіка?

Дона Норма зробила висновок, що якби покійний Жиль не був таким тюхтієм, він би точно не зміг довго терпіти своєї дружини, і поспівчувала тяжкій долі батька дони Флор. А самій доні Флор тепер світили постійні візити матері і, — хтозна? — а раптом вона вирішить переїхати до овдовілої дочки, порушивши теплу і дружню атмосферу, що панувала в їхньому кварталі.

За життя Гульвіси візити дони Розилди до дони Флор були на диво короткі, вона намагалась якнайшвидше наговорити на зятеву адресу паскудств і вчасно, поки не з’явився той бісів негідник зі своєю вульгарщиною, вирушити додому. Доні Розилді ніколи не вдавалося взяти над ним гору, вона не здатна була навіть роздратувати Гульвісу, який, щойно побачивши тещу, вибухав веселим сміхом і поводився так, ніби вона була для нього найдорожчою і найбажанішою гостею:

— Ви тільки погляньте, хто до нас завітав! Моя люба теща, моя друга матуся, серденько моє золоте, моя милосердна голубонька! А як там ваш язичок, добре підгострили? Сідайте сюди, моя пресвятая матінко, поруч зі своїм коханим зятечком, покопирсаймося разом у смітті Баїї…

І він вибухав гучним і завзятим сміхом, як цілком задоволена життям людина. Якщо його не засмучували прострочені векселі, нескінченні борги, постійний брак грошей і вічні пошуки їх на гру, то невже теща могла зіпсувати йому настрій? Вона ще до заміжжя дони Флор ненавиділа майбутнього зятя за його незмінно добрий гумор і за ставлення до неї.

Розлючена, вона покидала поле битви під гучний веселий регіт Гульвіси і відігравалася на Доні Флор, всіляко ганьблячи її позаочі на жвавих пліткарських посиденьках:

— Ноги моєї більше не буде в цьому триклятому домі, бісова дочко! Атож, залишайся зі своїм щеням отим… чоловіченьком, нехай він і далі ображає твою матір, яка виплекала, вигодувала тебе своїм молоком… Я йду, бо ще, не дай Боже, поб’є мене… А я, на відміну від тебе, зовсім не люблю ходити у синцях!..

Здавалося, дзвінкий сміх Гульвіси переслідував її навіть на вулиці, лунав у кожному закутку, і від його глузувань у дони Розилди голова йшла обертом. Якось вона була вкрай ошаліла, забувши про свій статус скромної вдови, і просто посеред залюдненої вулиці обернулась до вікна, з якого реготав її зятьок, і жбурнула в нього мало не цілою в’язкою бананів, оскаженіло сиплячи при цьому зневажливими та лютими словами:

— На тобі, скотиняро така, встроми собі їх сам знаєш куди!..

Це обурило перехожих, високоповажного професора Епамінондаса, наприклад, чи красуню дону Жізу.

— Геть не здатна себе опанувати… — осудливо промовив професор.

— Якась істеричка… — підтримала його вчителька.

Попри те, що дона Норма добре знала дону Розилду і не раз була свідком її лютих сварок, попри те, що вона вже звикла до її єхидства та уїдливості, пропри все це, стоячи там, у черзі до підіймача, дона Норма дивувалася.

Вона уявити не могла, що відраза тещі до зятя може сягнути таких масштабів; навіть після його смерті дона Розилда не сказала про небіжчика жодного співчутливого слова — нехай і нещирого, просто щоби підтримати розмову. Навпаки, вона не вгавала:

— Тут аж дихати стало легше після того, як сконав той пройдисвіт…

Дона Норма більше не могла стримуватися:

— Ну як можна таке казати! Ви, мабуть, дуже зла на Гульвісу?

— Ще б пак! А хіба нема з чого злитися? Волоцюга без копійки за душею, п’яниця ще й гравець… І воно влізло у нашу сім’ю, замакітрило голову моїй дочці і забрало нещасну з рідного дому, щоб жити на її гроші…

Звісно, він був п’яниця, гравець, нероба і поганий чоловік, міркувала дона Норма, але ж як можна так ненавидіти людину після її смерті? Хіба ж не личить, із поваги до мертвих, забувати всі їхні гріхи? Та дона Розилда була геть іншої думки:

— У нього язик повертався називати мене старою каргою, він ніколи не ставився до мене з повагою, насміхався… Обдурив мене, обвів довкола пальця, пошив мене в дурні, заподіяв мені купу неприємностей… І це я маю забути все тільки тому, що він мертвий і на цвинтарі? Лише тому?

3

ВІДІЙШОВШИ У КРАЩИЙ СВІТ, ПОКІЙНИЙ ЖИЛЬ, ТОЙ БЕЗХРЕБЕТНИЙ ТЮХТІЙ, покинув свою сім’ю у дуже скрутному, майже безвихідному становищі. У цьому разі фраза «відійти у кращий світ» мала аж ніяк не переносне, а дуже навіть пряме значення. Хоч би що чекало його в таємничому потойбіччі — рай, сповнений променистого