Жоржі Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

вона вирушила в Баїю післякарнавальної Попільної середи[10] — такої ж нудної, як і сама дона Розилда, якщо вірити її зятю, Антоніо Мораїсу. Він завжди казав про неї: «Це не жінка, а післякарнавальна Попільна середа, вона вбиває будь-яку радість». Прагнення якомога менше спілкуватися з тещею, безсумнівно, було однією з причин, чому Мораїс уже кілька років жив у передмісті Ріо-де-Жанейро. Вправний механік, він прийняв запрошення свого друга і подався шукати щастя на півдні, де досягнув неабияких успіхів. Навіть під час відпустки він волів не з’являтися в Баїі, «поки ця мегера отруює там повітря».

Утім, дона Розилда не відчувала ненависті ні до Антоніо Мораїса, ні до невістки. По-справжньому вона ненавиділа тільки Гульвісу, і ніколи не могла пробачити доні Флор її заміжжя — результату підлої змови проти авторитету і рішень дони Розилди. Щодо старшої дочки Розалії, то хоч дона Розилда і не була в захваті від її вибору, але не перешкоджала почуттям молодят і не була проти їхніх заручин. Із зятем та з невісткою вона не знаходила спільної мови, бо за своєю природою просто не могла не докучати ближньому, і якщо не сперечалась із кимось, то почувалася порожньою і нещасною.

Гульвісу ж вона зненавиділа ще відколи він залицявся до її доньки, розставляючи тенета брехні та зваб, у які заплутував дону Флор цей осоружний претендент на її серце. Вона навіть імені його не могла чути. «Була б у нас справжня поліція, цей негідник давно сидів би у в’язниці», — повторювала вона щоразу, як їй нагадували про зятя, цікавлячись, як у нього справи, чи переказували вітання.

І коли вона вряди-годи навідувала дону Флор, то перетворювала свої візити на справжнє пекло і мучила її розмовами про шахрайські витівки Гульвіси, про його розпусні походеньки та безперервні скандали.

Ще стоячи на борту пароплава, вона розчахнула свої гидомирні вуста і прокричала доні Нормі, яка на прохання дони Флор зустрічала її:

— Нарешті той проклятущий відкинув ратиці!

Пароплав причалював, набитий нетерплячими пасажирами з клунками, кошиками, торбами, всілякими пакунками і сумками з фруктами, маніоковим борошном, картоплею, солодким маніоком, вудженим м’ясом, капустою і гарбузами. Спускаючись трапом, дона Розилда не переставала викрикувати:

— Цьому каторжанському виродку давно пора було на той світ!

Дона Норма розгубилася. У присутності дони Розилди вона завжди знічувалася так, аж земля пливла з-під ніг. З самого ранку співчутлива сусідка прийшла в маленьку гавань, готова підтримати і підбадьорити згорьовану тещу, сподівалась побачити її в жалобі і в сльозах, надіялася побідкатися разом на непевну долю: сьогодні людина жива і сповнена енергії, а завтра вже лежить в труні…

Вона б вислухала її скарги, втішила дону Розилду, порадила б скоритися волі Господа, який відає, що творить. А потім вони, мати і близька подруга дони Флор, обговорили б, як тепер жити вдові, яка зосталася сама-самісінька на білому світі, а ще ж така молода. Ось до чого готувалася дона Норма. Усі її жести, слова, рухи — все було винятково щире і співчутливе: її поведінка не мала жодної показовості. Дона Норма звикла перейматися долею всіх, хто її оточував; вона була за своєрідну швидку допомогу для сусідів, які приходили в її дім, найкращий на вулиці (якщо не брати до уваги дім аргентинця Бернабо, власника керамічної фабрики, до слова, — аж занадто розкішний), щоб позичити грошей з нагоди якогось свята, солі, перцю чи навіть дещо з її одягу, щоб покрасуватися на святі:

— Доно Нормо, мама просила позичити у вас горнятко пшеничного борошна для пирога. Вона потім вам віддасть… — казала Аніна, молодша дочка доктора Івеса, який жив неподалік. Його дружина, дона Еміна, співала арабські пісні, акомпануючи собі на роялі.

— А хіба ж твоя мама не була вчора на ринку? Але ж роззява!.. Одного горнятка вистачить? Приходь іще, як не вистачить…

Або ж негреня з дому дони Амелії кричало своїм пронизливим голосом:

— Доно Нормо, господиня звеліла попросити у вас чорну краватку-метелик сеу Сампайо, бо краватку сеу Руаса міль поїла…

Іноді приходила дона Різолета і драматичним, із придихом, голосом благала:

— Нормінья, Бога ради, допоможи мені…

— Що сталося, жінко?

— Якийсь п’яний сів біля мого дому, і я не можу увійти, що мені робити?!

Дона Норма йшла туди і, впізнавши того халамидника, всміхалася:

— Так це ж Бастіо Кашаса, людоньки добрі… Агов, Бастіо, вставай дорогенький, відіспишся онде в гаражі за будинком…

І так увесь день: хтось просить позичити грошей, хтось допомогти вгамувати чергового божевільного, хтось — доглянути хворого. Ще дона Норма безкоштовно робила уколи, конкуруючи з лікарями й аптекарями, не кажучи вже про ветеринарів: кішки з усіх околиць сходилися, щоб у темних закутках її дому народити кошенят, бо знали, що там вони і їхній виплодок будуть у теплі та безпеці. Окрім цього, дона Норма поширювала зразки лікарських засобів, що їх видавав їй доктор Івес, кроїла сукні та моделювала одяг — у неї був диплом кравчині, писала листи за неписьменних служниць, давала поради і вислуховувала скарги, допомагала організувати весілля, була хорошою свахою, словом, залагоджувала найрізноманітніші проблеми. Дні поспіль вона отак збувала у клопотах і не раз чула від Зе Сампайо:

— Що ж ти літаєш, мов ошпарена, навіть телевізор не подивишся… — і приречено запихав до рота великий палець.

Добросерда дона Норма готувалася щиро обійняти згорьовану дону Розилду, підтримати і втішити її. А та поводилася так абсурдно, ніби зятева смерть була для неї якимось святом. Ось вона спускається трапом, тримаючи в одній руці стандартний пакет добре висушеного ароматного борошна з Назаре-дас-Фариньяс і кошик, де полохливо борсаються придбані на борту пароплава краби; в іншій руці — сонцезахисна парасолька і валіза. То ще добре, подумала дона Норма, що та валіза невелика, отже, вона тут ненадовго, а отой маленький дерев’яний баульчик вона зазвичай бере, коли їде на кілька днів. Дона Норма поквапилася їй назустріч, щоб допомогти і скорботно обійняти, висловивши співчуття: вона ні за що на світі не відмовилася б від виконання свого сумного обов’язку.

— Співчуваю вам…

— Співчуваєте? Мені? Е ні, дорогенька, прибережіть для інших свої ввічливі балачки! Як на мене, то він давно міг би вже піти на той світ, тож не відчуваю жодної втрати і про його смерть анітрохи не шкодую. Нарешті знову можу вільно зітхнути і сказати, що в моїй родині немає виродків. Але яка ганьба, хіба ж ні? Теж мені, знайшов коли померти — посеред Карнавалу, ще й у карнавальному костюмі… ніби навмисне…

Вона зупинилася перед доною Нормою, поставила на землю валізу, кошик, пакунок і, з голови до ніг змірявши її поглядом, не втрималась від шпильки:

— Не хочеться лестити, та ви, скажу вам, добряче