Ярослав Йосипович Мельник - Маша, або Постфашизм

— Все одно я буду актором, — сказав Альберт і вперше, з викликом, подивився на мене.

Я був його ворог, він, видно, довго чекав нападу, готувався, добирав потрібні слова, й ось битва почалася. Який абсурд.

— Альберте, хіба я тобі сказав, що тобі не можна бути актором?

Найбільш прикрим було те, що Ельзи, від якої і йшла «заборона на професію» і сама ініціатива цієї розмови, він не боявся і таких ворожих почуттів до неї не плекав.

— Альберте, я з тобою говорю (він не відповів мені). Я ж не проти твого вибору. Просто ти повинен все знати про своє можливе майбутнє.

Тут він нарешті заговорив, дивлячись не на мене, а кудись собі під ноги:

— Що знати? Що за це мало платять?

Я був вражений, з якою іронією, з яким почуттям до мене він це вимовив.

— Річ не в платні, — сказав я. — У мистецтві можна бу­ти або всім, або нічим. Ось що лякає мене і маму. А шансів стати всім дуже мало.

— Тому що я нездара, так?

Здавалося, він готовий мене вбити.

— Я не кажу цього.

— А що ти кажеш?

— Я ж жодного разу не чув, не бачив твоїх проб. Та якби і бачив — хіба я театральний фахівець?

— Ну тоді чого ж ви лізете не в своє діло?

Він продовжував дивитися собі під ноги.

— Тому що ми хвилюємося за тебе, — сказав я, проковтнувши образу.

— І хочете з мене зробити бухгалтера?

— Зовсім ні. Єдине, чого я хочу, — це щоб ти був щасливий у житті. Щоби потім не шкодував, що все твоє життя пішло не в той бік.

— А звідки вам відомо, в який бік повинно йти моє життя?

З ним було важко, майже неможливо говорити.

— Нам не відомо, але...

— Ну то й не лізьте, якщо не відомо.

Я не знайшов, що відповісти. Сидів якийсь час, відчуваючи своє безсилля і поразку. Чи не занадто високої він про себе думки, ким він себе уявляє, молокосос? Мати, батько для нього — порожнє місце. А що буде далі?

Я підвівся.

— Ось що, Альберте, — сказав зміненим глухим, тоном. — Ти не маєш права так говорити зі своїм батьком. Я тобі не твій однокласник. Я прийшов до тебе з добром, з думкою про тебе, про твоє щастя, з турботою про твоє майбутнє, а ти мені грубиш, як...

— Та дайте мені спокій із вашими турботами!..

І він, упавши обличчям на стіл, раптом почав плакати.

— Я...

— Іди звідси! — закричав він голосом, який зривався.

Весь червоний, я вийшов із кімнати. Що з ним? Треба би почитати книги про підлітків. По суті справи, він вигнав ме­не. Вигнав геть.

— Чого ти такий червоний?

— Та ти мене залишиш у спокої чи ні? — Ельза аж оторопіла від мого крику. — Живіть ви всі, як хочете!

І я хряснув вхідними дверима. Та перш ніж двері зачинилися, я встиг почути її крик, кинутий у спину:

— Тобі треба лікуватись у психушці, чуєш?!

Мене всього трясло. Що з моїми нервами? Я відчинив ворота загороди й пішов до Кривого, який працював у кутку. Непошкодженою рукою він колов дрова. Інші стори, побачивши мене, кинулись у протилежний кут, трясучись від страху. Невже я таке чудовисько?

— Пішов геть!

Я відштовхнув Кривого й узявся рубати дрова зі шаленою швидкістю.

Через півгодини я впав просто на настил, весь мокрий від поту й уже спокійний. У кутку, збившись у купу, стояли стори. Стояли і дивилися на мене десятками очей.

12

Руда снилася весь наступний тиждень. Такого зі мною ще не було. Повторювався один і той самий сон: я її колю, вона страшно кричить, я виймаю ножа, вона перестає кричати і дивиться на мене. Тоді я знову занурюю в неї ніж — і вона знову кричить. І так без кінця. То дивиться на мене, то кричить.

— Що з тобою?

Ельза невдоволено глянула на мене.

— Не спиться.

Я сидів у ліжку і дивився на свої ноги.

— Піди випий снодійного.

— Не хочу.

— Ну, що трапилося?

Я вагався, казати чи ні.

— Нічого.

Вона все одно не зрозуміла би. Як усі жінки, вона не мог­ла дивитися, як убивають тварин, але моїх почуттів у неї не було. У неї був звичайний жах перед умертвінням і тільки.

На той день було призначено нараду в редакції, тож я вийшов з дому раніше, ніж зазвичай. Мені подобалися ці дні, коли я відчував, що «повинен» щось зробити: коли сила, яка змушувала мене щось робити, знаходилася не в мені ­всередині, а діяла ззовні. Я просто мусив встати о шостій ранку і прибути до редакції. Це було рабство, і це була якась свобода. Мені не треба було вирішувати, чим зайнятися, ­робити болісний вибір. Все спрощувалося всередині. Дивно, але я себе навіть більше поважав у такі дні — хоч і не належав собі.

Я вийшов з двору, навіть не згадавши про сторів: про Машу, про Кривого. Я згадав про них, лише сидячи в авто­бусі, — згадав і чомусь зрадів, що забув про них. Останнім часом я жив якимось дивним життям: переживаючи ніби не свої думки та почуття. Стори занадто глибоко увійшли в мене: я думав про них, я проводив з ними час, вони снилися мені. Раніше, в молодості, цього не було. Не можна стільки уваги приділяти звичайним тваринам — це не­нормально.

Дорога пролягала через поля, які жовтіли аж до обрію житом, безлюдні, задумані, вони вносили якийсь спокій в душу. Це був гарний ранок, сонячний, тихий. Підстрибуючи на вибоїнах, я спостерігав за хвилями золотого моря, які гнав у далечінь прохолодний вітерець. У такі хвилини, звільнений від усього, я забував про час і про те, куди та навіщо я їду.

— Газетку не хочете?

Останнім часом почали продавати газети в автобусах. Я дістав монети й узяв у водія газету. Виконуючи завдання редакції, я якось мало цікавився, де і на якій сторінці, в якому номері надруковано мій репортаж. Робити газету, контактувати з читачами, зі суспільством, «тримати руку на пульсі» — це робили за мене «у верхах». То було не моє діло і не моє життя. Колись я заздрив тим, хто «робить газету», «створює громадську думку», живе духом суспільства. Та згодом перестав: мене тягнуло в село, на свою ферму, «далі від світу». Там я більше був собою, там був мій світ. З часом я зрозумів, що мене влаштовує робота виконавця «окремих замовлень». Я робив репортаж, віддавав його до редакції. Що