Ярослав Йосипович Мельник - Маша, або Постфашизм

відбувалося далі — мене не цікавило. Я робив деталь, а механізм із деталей складали інші.

— Прочитайте, на першій сторінці вгорі — цікаве повідомлення.

Я підніс до очей газету (то був «Наш час») і побачив заголовок, набраний великими літерами:

СЕНСАЦІЙНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ ЗІ ШТАБУ ПКГ

Як вдалося дізнатися нашому кореспондентові з достовірних джерел, ось уже десять років, як ПКГ (Партія консервативних гуманістів) проводить таємний суспільний експеримент. Приблизно два десятки найбільш фанатичних членів партії обох статей ось уже десять років живуть під виглядом сторів у різних господарствах наших співгромадян. Як повідомило те саме джерело, метою акції є «випробувати на собі» життя сторів, зібрати документальний матеріал, а також викликати у громадськості шок. Бо тоді ніхто зі співгромадян не може бути впевнений, що в його хліві не живе людина і що він навіть, можливо, не спожив цю людину як їжу...

Я кинув газету на сидіння поруч і дивився на збурені віт­ром хвилі жита, які бігли аж до обрію.

— Скандальна газетка, правда? — гукнув, напівобернувшись, водій.

— Так, — відповів я.

— Уже не знають, що і придумати, а фактів нема. Моя дружина як прочитала, каже: все, їсти стора більше не бу­ду — я не людожерка. Гумор, ні?

Я не відповів. Маша — вона... Ні, я, напевно, зійду з розуму.

У редакції тільки й говорили, що про сторів. Виявляється, поки я переймався своїм життям на фермі, «громадська думка», як і «події», не стояли на місці. На відкритті «летючки» головний сказав:

— Ми офіційна газета Рейха, і ми зобов’язані перетравлювати все, що відбувається в нашому суспільстві. Повторюю: не відкидати, а перетравлювати. Проблема сторів не існувала тисячоліття, й ось вона постала. Звичайно, ми можемо звинувачувати в усьому партії та організації, бо їм, мовляв, це вигідно: в такий спосіб вони набирають політичні бали. Та якщо дивитися правді в очі, то насправді зрушився якийсь пласт у головах і в самому житті. Ось останні повідомлення Служби Контролю: кількість сторів-утікачів, які живуть стадами в малодоступних місцевостях, зросла за останні двадцять років утричі. Збільшилася кількість випадків скотолозтва. У номер ми даємо репортаж про молоду дівчину, яка, фактично, живе зі стором як із чоло­віком.

У залі зашуміли.

— Тихіше, друзі. Це ще не все. Як виявилося, ця дівчина належить до законспірованої секти, яку таємно підтримує ПКГ. Члени секти поділяють ідеї ПКГ і зобов’язалися створювати «сім’ї» зі сторами. Ви розумієте, що це означає?

— Нехай собі створюють! — підвелася з місця Алоїза Гершен, заступник заввідділу реклами. — У нас свобода!

— Так, — відповів головний, суворо подивившись на неї, — але уявіть собі почуття і психологію тих, у кого чоловік — стор? Це не просто збочення! Яка свідомість таких людей? А головне — якою буде свідомість їхніх дітей? Що вразило нас у цій історії, то це те, що у дівчини є від стора двоє дітей.

У залі залунали голоси, знову зашуміли.

— Дозвольте мені!

На трибуну піднявся один із найстаріших працівників редакції, Джон Керрол, заступник головного.

— Мені здається, друзі, ми підійшли до тієї межі, коли треба вирішувати: або безконтрольна свобода, або наша цивілізація. Ця жінка й ці діти — вже зовсім інші люди, з іншими очима та поняттями. У них інший мозок. Вони вважають, що живуть у суспільстві нацистів і людожерів, тоді як ми, абсолютна більшість, що населяє Землю, зовсім не вважаємо себе чудовиськами. І ця більшість аж ніяк не схильна терпіти, щоби купка напівнормальних сектантів, отримавши трибуни, зображала всіх інших людей чудовиськами.

— Ви хочете затулити їм роти! — вигукнув хтось із зад­ніх рядів.

— Досі, — сказав оратор, — ми були вірні принципам свободи слова. Ми керувалися Конституцією Рейха. Але, між іншим, аби існувала сама конституція чогось, потрібно, щоб існувало це щось. Першим пунктом у Конституції записано, що вона допускає все, крім підриву самого Рейха, самої неогуманістичної цивілізації. Про це забули деякі працівники редакції, які вважають, що їм належить не наслідки надрукованих слів передбачати, а дотримуватися принципу «свободи самовираження».

— Але це — слова з Конституції! — вигукнув той самий голос із задніх рядів.

— Ви що, не розумієте, що нас «притиснули до стінки», що нас загнано? — миттю відреагував Джон Керрол.

У залі запанувала мертва тиша.

— Культивують не думки, а почуття — почуття, не знайомі нашим дідам і прадідам. Усупереч дійсності ідеологи ПКГ змушують нас ставитися до тварин, як до себе самих, бачити у тваринах людей. При цьому вони використовують факт тілесної схожості. Вони хочуть повернути нас у далеке минуле, зробити з нас фашистів. Але дозвольте: там у хлівах тримали людей. Людей, які розмовляли, писали вірші, молилися Богові. Покидьки, нелюди знущалися з людей, розумієте? Убивали та ґвалтували їх, експлуатували, а врешті почали і поїдати.

— З людей не можна знущатись, а зі сторів, про яких ще не відомо, чи це не люди, можна?!

То був той самий голос позаду.

— Я бачу, ми недооцінювали сили ПКГ, — відповів оратор, спрямовуючи погляд у задні ряди. — Ви бачите, вони навіть тут, серед нас. Вони домоглися публікації своїх матеріалів у центральній газеті Рейха, а тепер присутні на нашому зібранні.

— Шановний пане Керроле, через те, що питання стосується проблеми, яку підняла саме ПКГ, я вирішив запросити їх на наше засідання, — втрутився головний.

— Дуже мило, — відповів промовець. — Зрештою, нехай послухають, раз уже вони мають такий вплив на наше керівництво. Назвіть мені хтось стора, який би молився Богові, слухав Бетховена, хоча би вимовляв членороздільні звуки!

— Це люди!

Усі обернулися назад. Цього разу в задніх рядах піднявся молодик у шкіряній куртці, волосся модно підстрижене, на шиї шарф.

— Вони не говорять, тому що виросли у скотячих умовах і тому що у них атрофований мовний апарат. Світ вони бачать, звуки чують, під Бетховена плачуть.

— Брехня!

— Ні, правда. Вони здатні переживати вищі почуття. Це ті ж люди, з яких ми зробили скотів і яких пожираємо, подібно до людожерів.

— Ви бачите! — скрикнув Керрол. — Вони нас усіх записали в людожери.

Раптом хлопець вийшов зі задніх лав і попрямував до трибуни. Поруч із ним ішла красива дівчина, одягнена теж у чорну шкіряну куртку.

Піднявшись на сцену, хлопець повернувся до залу:

— Подивіться на неї. Вона моя дружина. З неї повинні були зробити ковбаси на м’ясокомбінаті, звідки я її врятував. Її не мало бути, вона повинна була пройти через шлунки вас усіх.

Люди в залі посхоплювалися з місць, зчинився неймовірний галас. Хтось щось кричав. Хтось вибіг із залу.

— Це неподобство! — кричала в напівістериці якась жінка. — Заберіть же їх нарешті!

— Виведіть їх із залу! — нестямно заволав і собі