Тимофій Гаврилов - Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов

шість літ — привітних і непривітних, сонячних і не завжди. Літ, в які я, дедалі більше завантажений обовʼязками, щоразу рідше приїздив до рідного міста і ще кілька разів до Андрія. Останнього разу ми також вирушили на річку. Крига звузила її русло в дзюркотливий струмок. Ми стояли край безлюдної набережної і дивилися в засипану снігом далеч. Моя сестра, молодша від мене, вийшла заміж швидше, ніж одружився я: була невтомною матірʼю трьох дітей, а віднедавна ще й бабцею. Час таки нестримно летить, і мені здається, його не завадило би трохи стримати, як ото хапають за віжки коня.

— Привітай мене, я щойно стала бабцею!

— Вітаю! — мовив я і звернувся до членів вченої ради. — Даруйте, це моя сестра. Вона щойно стала бабцею.

Я обернув мобільний телефон, щоб щаслива дзяма почула оплески.

Подумати лишень! Одне з моїх математичних гобі, в яке я не втаємничую навіть найближчих колег по фаху, полягає у такому розв’язанні ребуса часу, який би дозволив змінити його плин, спрямувавши, так би мовити, в інше русло, як спрямовують річки, а ще краще уповільнити і розпластувати. Я впевнений, що це можливо! Тоді ми станемо його володарями, ліпитимемо його, як кубики, до власного ґусту, і себе в ньому.

Після навчання ми залишилися в тому самому інституті. Андрій закінчив аспірантуру, я був пошукувачем і, попри те, викладав, як у нас із дружиною саме народилася перша малеча, наша доця. Ми виховували її ще в гуртожитку. Ех, скільки всього нам довелося сьорбнути! То вже син з’явився на світ, коли ми переселилися до двокімнатної квартирки у хрущовці, де затрималися на довше, ніж волілося б, лише нещодавно перебравшись до будинку, хоч і не новісінького, зате надійного, сейсмостійкого, спорудженого за чеським проектом для науково-технічної інтелігенції у зеленій частині міста, де по деревах стрибали з гілки на гілку білиці, незрідка застрибуючи на балкон, а то й здираючись потинькованою стіною будинку.

Андрій викладає історію. Студенти називають його Андрієм Остаповичем, в офіційних справах ми звертаємося один до одного на ім’я і по батькові. Я вже звик і не відчуваю в цьому нічого вадного. Часто-густо й у приватній атмосфері, коли він приходить до нас у гості, я, улягаючи звичці, кличу його Андрієм Остаповичем. Ми сидимо, п’ємо і, доки дружина рихтує на кухні страви, згадуємо нашу молодість. Лише те тепле літо після вступу і перед студіями Андрій оминає мовчанням. Я кілька разів пробував заговорити, однак побачивши, як похмурніє мій друг, щоразу облишував затію. Та образ тієї дівчини, при появі якої Андрій пополотнів і ще довго не міг прийти до тями, ніяк не стирався з памʼяті, мов зображення на колись проявленій, але так і не перетвореній на світлини плівці. Мені досі здається, що я чогось не зрозумів; воно наче вислизнуло від мене.

Андрій живе сам, у тій самій кавалерці, яку в час його навчання в аспірантурі купили йому в місті батьки. До інституту йому п’ятнадцять хвилин пішки.

— Коли ти нарешті заведеш сім’ю? — запитую вряди-годи.

— Пощо квапитися, пане ректоре? — відповідає Андрій.

— Життя минає, — кажу.

— Ти філософ, — відказує мій друг. — Напевно, математиків із віком тягне на філософію.

— Не тільки математиків.

— У кожному разі, не істориків.

— Людину поготів, — кажу я. — Це приходить поступово.

— Я цього ще не відчуваю.

— Ти лихий, — відбиваюся.

— А ти набридливий.

Якусь хвилю ми мовчимо.

— Добре вино, — прицмокує Андрій.

— Від тестя, — киваю згідливо. — Власного виробітку.

Коли Андрій лаштується йти, моя дружина пакує для нього торбинку зі стравами і кладе пляшку вина, воно справді добре. В ньому — тепло сонця і сік землі. Знову треба буде допомогти підрізати виноградник — тесть уже давно розміняв восьмий десяток.

Андрій Остапович знаний у нашому інституті винятковою принциповістю, можливо, дещо надмірною, щоправда, лише до дівчат: жодна не отримала в нього на екзамені п’ятірки і рідко якій усміхнулася четвірка. А скількох через його сувору непоступливість відраховано! Гарним дівчатам Андрій Остапович додатково занижував бал, мовби бонус за вроду.

Минулого тижня я отримав письмову скаргу за підписами двадцяти трьох студенток історичного факультету, які звинувачували Андрія Остаповича в дискримінації, і цього разу все закручувалося серйозніше. Лист, в якому фігурували такі гучні словосполучення, як ґендерна рівність й ініціативний комітет, завершувався вимогою відсторонити кандидата історичних наук, доцента Андрія Остаповича Твердокниша від викладання.

— Андрію Остаповичу, — сказав я Андрієві по тому, як він ознайомився зі скаргою. — Ми друзі. Ми завжди були друзями. Благаю тебе: постав бодай одній п’ятірку. На носі перевибори, і якщо я не звільню тебе (а ти знаєш, що я цього не зроблю), мої шанси суттєво погіршаться. А так матимеш щонайменше ще одну каденцію спокій.

Того семестру уперше за двадцять вісім років викладацької діяльності Андрій поставив кільком найпотворнішим дівчатам п’ятірки. «Краса йде зсередини», — зазначено в художній книжці, яку мені оце подарували, натякаючи, що й представникові сухих наук не завадить погортати щось для душі. Цікаво, як прокоментує написане мій друг, великий знавець і поціновувач вроди?

Лола і Лала

Напочатку була Лола.

Напочатку Лола сиділа за столиком. Звичайнісіньким пластиковим столиком — на міських набережних усе пластикове: столики, стільці, квіти у вазках і самі вазки.

Піднявши сонцезахисні окуляри, Лола мляво попивала колу. Млявою була її замріяна усмішка, мляво спадало на плечі волосся. Щось мляве було в усій атмосфері: мляво кружляв мартин, мляво текла ріка, мляво сунув проти течії пароплав, мляво рухалася ресторанна обслуга, надовго зникаючи.

— Бажаєте зробити замовлення?

— Колу, будь ласка.

Колу Максим замовив не тому, що її пила Лола, а просто щоб також щось пити. Коли спека, хочеться пити — на Лолу парубок не звертав особливої уваги, в кожному разі не більше, ніж на хмаринки в небі чи тополі поодаль, і менше, ніж на пароплав із туристами.

Сиділи ще за кількома столиками, за одним сім’я — батько, мати, двійко дітей: старша дівчинка і молодший хлопчик; трохи далі чолов’яга з голими волохатими грудьми і в панамі кольору хакі; в закутку, найусамітненіше, немолода пара — з тих, які зустрічаються, проте не одружуються ні в тридцять, ні в сорок, ні в пʼятдесят. І нарешті вона, Лола.

— Ваша кола.

— Дякую.

Перед тим як загнути кінець соломинки, що стирчала з високої склянки, Максим збовтав напій, в якому плавали кубики льоду. Кола мала темно-коричневий, як належиться колі, колір, нагадуючи лісовий мед. Максим залюбки поспостерігав би, як переливається крізь скло бурштинова рідина, однак