Р. Частій - Степан Бандера

Керівники обох угруповань відразу засудили один одного і соратників опонента до смерті, тому гітлерівському командуванню довелося втрутитися і викликати обох до Берліна. Ні «мельниківський» смертний вирок, ні «бандерівський» ніхто ніколи навіть і не намагався виконати.

І як би не доводили послідовники ОУН(б), що всі ці події були не розколом, а тільки «очищенням ОУН від опортуністичних елементів», усе-таки це був справжнісінький  розкол. Інша річ, що він був спричинений найкращими почуттями: бажанням бачити Україну вільною і переконаністю,  що саме вони знають єдино правильний шлях до здійснення цієї мети. А що членство людей в ОУН ніколи не документувалося, як, наприклад, членство в комуністичній партії, то неможливо з точністю визначити, скільки саме людей підтримало Бандеру, а скільки залишилося з Мельником. Було б помилкою стверджувати, що за Бандерою пішла виключно молодь, тому що, наприклад, С. Ленкавський був далеко не молодий, навпаки, мельниківці О. Ольжич-Кандиба  і Олена Теліга належали до покоління Бандери. З деякою часткою певності можна стверджувати  тільки, що схильні до активних дій підтримали  Степана Бандеру, а поміркованіші  залишилися з Мельником.

За рік, у квітні 1941 року, Революційний Провід ОУН скликав II Великий збір ОУН, що одностайно  обрав провідником  ОУН Степана Бандеру. По суті справи, в той момент весь революційний актив ОУН став на його бік.

Після вирішення організаційних питань почалася копітка робота  з підготовки  озброєної  боротьби  проти  Москви,  яка мала вестися  під час війни Німеччини  з Радянським  Союзом. До речі, ще в 1940 році Бандера передбачив  напад Німеччини на СРСР.

ОУН(б) проводить організаційну роботу на українських землях, створює три похідні групи для випередження німців і оголошує про встановлення української влади на нових територіях, організує підпілля, веде визвольну боротьбу. Були також призначені керівні центральні органи для функціонування в Києві і Львові. Перед початком Великої Вітчизняної війни Бандера створив Український національний  комітет, який консолідував усі українські сили, що боролися за державність. Нарешті був створений Легіон українських націоналістів (Дружини українських націоналістів — ДУН) при німецькому війську, який за сприятливих умов мав стати ядром українських збройних сил. Пізніше він спільно з організаційними  кадрами ОУН фактично став ядром Української повстанської армії.

Приділяв новопризначений  керівник ОУН увагу і простим членам організації. Про один із епізодів краківського періоду життя Степана Бандери, що свідчить за його турботу про рядових членів ОУН, репресованих німецькою владою, розповіла людина, що до недавнього часу жила в Україні.

Старий член ОУН Михайло  Луцик у 1940 році працював  в українській школі поблизу Кракова і був арештований німцями за свої вірші. Про його арешт стало відомо Бандері, і він організував викрадення Луцика з в’язниці. Одного дня до камери смертників, де був заарештований, увійшли двоє гестапівців і наказали Луцику йти за ними. Розгублений в’язень упізнав в одному з «гестапівців» свого знайомого, але, не показавши знаку, слухняно підкорився наказу і так опинився на волі. А що за своїми політичними переконаннями Михайло Луцик належав до досить рідкісної в Україні течії монархістів і зовсім не поділяв поглядів Степана Бандери, то навряд чи в нього була потреба приписувати йому несправжні заслуги.

Продовжував у той час Степан Бандера працювати коло теоретичних розробок. Під його безпосереднім керівництвом, наприклад, була створена інструкція «Боротьба і діяльність ОУН під час війни», яка мала характер практичних указівок для всіх членів організації, що поверталися на рідні землі для революційної боротьби.

На цьому етапі своєї діяльності Бандера зосереджується переважно на двох моментах, причому обидва вони беруть початок ще з часу його роботи на посаді крайового  провідника. Він бореться за створення єдиного Проводу ОУН, що виявилося в істотній перебудові структури самої організації. Паралельно проводилася  робота з виховання  кадрів, які були б готові до постійної боротьби з ворогом. Решта ділянок організаційної роботи — внутрішня політика, пропаганда, а також зовнішньополітична діяльність — були, на його думку, додатковими чинниками визвольної боротьби.

Проти політики гітлерівців необов’язковими обіцянками добиватися співпраці України для боротьби з більшовиками, а виконання обіцянок відкладати до закінчення війни Бандера висунув систему фактичних дій — власною конкретною політикою і боротьбою змусити Німеччину остаточно прийняти принцип суверенності або передчасно розкрити свої імперіалістичні цілі і втратити симпатії й підтримку України й інших народів, які чекали від війни звільнення.

Тимчасовий союз із німеччиною. «Акт відновлення української державності»

1940-й і наступний за ним 1941 рік стали часом недовгої співпраці Бандери і керованої ним ОУН(р) із німецькою владою. Ця співпраця була обумовлена кількома чинниками. По-перше, на цей час Німеччина володіла практично всією Європою і всі значні центри ОУН знаходилися на окупованих землях або на територіях союзних  із Німеччиною  держав,  наприклад,  Італії.  І для того щоб вижити, українським націоналістам хоч-не-хоч доводилося проявляти лояльність до нацистського режиму. По-друге, ще з часів УВО зв’язки з Німеччиною були міцні й достатньо плідні. І нарешті, по-третє, перед початком Другої світової війни Гітлер був політичним діячем, який міг подобатися або не подобатися, але він ще не був визнаний злочинцем проти людства, і відносини з ним підтримували політичні діячі всього світу, зокрема Йосип Сталін, який вітав Гітлера з узяттям Парижа, а в 1941 році, рівно за два місяці до нападу на СРСР, надіслав вітальну телеграму Гітлеру з нагоди його дня народження.

Попри всі заяви «революціонерів» про самостійну боротьбу з більшовицькою Москвою, було очевидно, що така боротьба неминуче закінчиться поразкою, відповідно треба було шукати допомогу ззовні. Супротивники Німеччини на Заході не викликали довіри у націоналістів ще з часів визвольної боротьби 1917—1920 років. Слід нагадати, що згідно з мирними договорами, що завершили Першу світову війну, Україні, на відміну від багатьох інших східноєвропейських націй, було відмовлено в незалежності. За цими й багатьма іншими причинами українському національному руху вигідно було спертися  на Німеччину.  До цього можна додати, що українським націоналістам доводилося вибирати між двома тоталітарними державами. І якщо радянський режим достатньо чітко проявив своє ставлення до українського народу, то Німеччина поки в цьому помічена не була, якщо не зважати, звичайно, на маячню, висловлену в працях ідеологів нацизму. Безумовно, Бандера і його прихильники чудово розуміли,  що і Німеччина не є надійним партнером, як це хотілося б «мельниківцям», тому вони не дуже покладалися на неї. Але, як уже мовилося, реальність диктувала свої умови, і треба було вибирати. Політику ОУН(р) того часу можна схарактеризувати як тимчасовий союз із Гітлером.

Чи вірили українські націоналісти, що Німеччина дозволить їм створити незалежну Україну? В усякому разі, у них перед очима був