Р. Частій - Степан Бандера

У Римі Степан Бандера зустрівся зі своїм молодшим братом Олександром,  який виїхав навчатися  до Італії ще в 1933 році, потім захистив докторську дисертацію з політичної економії, одружився і працював у місцевому центрі ОУН.

Зустріч  із полковником  А. Мельником  відбулася  5 квітня 1940 року в одному з міст Північної Італії. Розмова, що проходила на підвищених тонах, ні до чого не привела. Мельник не погодився усунути Ярослава Барановського з ключової посади в ОУН, що давало йому можливість вирішального впливу на найважливіші справи організації, зокрема на зв’язки між Краєм і закордоном. Він також не прийняв  вимоги  про планування  революційно-визвольної антибільшовицької боротьби самостійно, без зв’язків із Німеччиною, її залежності від німецьких військових планів. Бандера і Тимчій-Лопатинський відстоювали вимогу крайового активу про те, що боротьба ОУН в Україні повинна бути передусім орієнтована на внутрішню ситуацію в СРСР, і головним чином в Україні, і що рух не має таких союзників, щоб погоджувати свої плани з ними. Якщо більшовики почнуть масово знищувати або виселяти національний актив на окупованих західних землях, щоб ліквідувати основну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розвернути широку революційно-партизанську боротьбу, не зважаючи на міжнародну ситуацію. Але головним каменем спотикання все ж таки були відносини з Німеччиною — Мельник хотів спертися на неї, Бандера категорично заперечував.

Домовитися не вдалося, Андрій Мельник не збирався поступатися ні в політичному, ні в кадровому питаннях. Відбувся розкол ОУН на «мельниківців»  (ОУН(м)) і «бандерівців»  (ОУН(б) або ОУН(р) — «революційна»). 10 лютого 1940 року[8] Бандера скликав у Кракові лідерів ОУН Галичини й Прикарпаття  і, оголосивши себе законним спадкоємцем Коновальця, створив Революційний Провід  зі своїх прихильників  — Я. Стецька,  С. Ленкавського, М. Лебедя, Р. Шухевича і В. Охримовича. На цьому-таки з’їзді була затверджена партійна символіка. Партійним прапором ОУН(б) було вирішено зробити червоно-чорне полотнище, а для прапора майбутньої держави були вибрані кольори синій і жовтий, а як герб — тризуб.

Але далеко не всі однозначно підтримали такий хід розвитку подій. Усередині ОУН, серед її рядових членів була й інша думка. Найкраще вона була висловлена вустами одного з рядових УПА, організації, створеної, безумовно, за принципами «революційної» ОУН (бандерівців): «Мельник — дуже хороша людина, тямущий штабіст і тактик. Між ним і Бандерою ніколи не було ненависті один до одного, вони обидва могли б співпрацювати. Винні були інші люди, наприклад, Книш, Сушко і Барановський».

Проте чому ж усе відбулося саме так? Причин було дуже багато, і, як водиться в подібних випадках, кожна зі сторін наводить найбільш вигідні для неї. Бандера і його прихильники звинуватили Провід у тому, що його вище керівництво, яке перебувало вже багато років за кордоном, відірвалося від Краю і не знало нюансів ситуації, що склалася. Дивує, однак, те, що саме Степан Бандера став ініціатором цього звинувачення, адже він, хоча і перебував у Краю, але з 1934 року був у суворій ізоляції, а от Андрій Мельник, навпаки,  виїхав за кордон тільки в 1938 році. Обидві сторони відкинули тезу про те, що це був конфлікт поколінь. І ті, та й другі вважали, що річ не у віці, а в принципових розбіжностях. Але ж і принципові розбіжності могли виникнути до певної міри і внаслідок віку: старше покоління завжди обережніше, поміркованіше в ухваленні рішень і не дуже здатне на вчинки, в яких присутня хоч би якась частка авантюризму. Прихильники Бандери стверджують, що чи не головною причиною розколу були особливості характеру  Андрія Мельника.  Вони казали, що у нього нібито були диктаторські замашки і він не вмів іти на компроміс. Проте сам Бандера був ще менш схильний до компромісів, та й тих же диктаторських замашок йому вистачало. Хоча, звичайно, і його теж можна зрозуміти: молодий, темпераментний,  він протягом п’яти років не міг ніде застосувати свою енергію, разом з тим у нього було багато часу, щоб скласти велику кількість планів, які не були прийняті.

З надрукованих у той час книг «Чому була потрібна чистка в ОУН»  (видання  прибічників  Бандери)  і «Біла  книга  ОУН. Про диверсію-бунт Яри-Бандери» (видання «мельниківців») стає зрозуміло: кожна сторона теоретично погоджувалася на мирні переговори, але... тільки після того, як протилежна «беззастережно капітулює». Мельник вимагав, щоб Бандера негайно розпустив свою «революційну ОУН», а Бандера — щоб Мельник її визнав.

Слід також відзначити, що кожна зі сторін докладала максимум зусиль, щоб створити культ «свого» вождя.

Ось, наприклад, як розповідає про підготовку Краківського збору його учасник Микола Климишин: «Усі проекти різних комісій проходили через Степана Бандеру, який найнаочніше показав у той час, чого він гідний і що може зробити. Я дивувався з тієї різмаїтості справ, які він у той час робив. З не меншим здивуванням  я спостерігав, як він із повним знанням підходив до справ і скільки разів він втручався в справи, геть змінюючи первинні проекти, под якими комісії проводили довгі дискусії протягом багатьох днів. Часто бувало, що він виключав із плану нарад якусь справу, відкладаючи її до наступного дня, і хоча наради тягнулися до пізньої ночі і вранці починалися наново, він приносив свій проект вирішення проблеми, широко і всебічно розроблений... На тих нарадах зміцніла моя віра в те, що він єдиний на той момент може узяти Провід ОУН у свої руки й повести справу краще за всіх».

З другого боку, навіть протокол Римського збору, в якому по суті не мало бути жодних емоцій, переповнений славослів’ям на адресу Андрія Мельника, який насправді фактично ще нічим себе не проявив: «Вождь зголосив перед образом Упавшого Вождя приявність 22 учасників II ВЗУН (Великий збір українських націоналістів), та і ОУН свою готовність іти за геройським прикладом Євгена Коновальця. Промова Вождя, яку приявні вислухали стоячи, зворушила до глибини душі усіх і зосередила їх думки у стін Роттердамської Могили й довкола особи, яка перейняла по Євгенові Коновальцеві керму боротьби народу за визволення... Коли, звернений до образу покійного, Вождь складав свій глибоко продуманий і пориваючий душу звіт, приявні переживали одну з найбільш торжественних хвилин свойого життя».

Що ж, можливо, деяким виправданням для обох сторін може бути власне та історична епоха, коли кожен народ шукав свого «вождя» і лише в нім бачив порятунок у складній ситуації. Досить пригадати і віру радянських людей у «батька всіх часів і народів», і віру німців у свого фюрера, а італійців — у дуче...

Результатом усіх цих подій став грандіозний скандал. Сторони звинувачували одна одну у зраді національної ідеї.