Данило Туптало - Житія Святих - Листопад, Данило Туптало

знайти її, бо у прірву з гори звалилася. Засумував святий, що загубив палицю, укляк, звичайні молитви воздаючи Господеві, палиця ж, невидимою рукою несена в повітрі, прийшла і в руку святому вклалася. Ходячи ж пустелею, блаженний знайшов одну порожню печеру, в якій біси мешкали, полюбив відтак ту печеру і поселивсь у ній. Біси ж, не терплячи його приходу, піднялися на нього явно і всілякі творили йому капості, бажаючи застрашити його і відігнати звідтіля: кричали на нього, скреготали, лаялися, страшили, риськали, на лице нападали і ніби всією печерою захитували. Святий же, за словом Павловим, стоячи в лютий день, бронею правди та щитом віри озброївся і в ніщо узяв ворожі напади. Біси ж, як і колись, Христового приходу не стерпівши, закричали: "Прийшов Ти сюди передчасно нас мучити — і, не можучи перемогти непереможного, здолані бувши, утекли від нього.

У той час дочка одного великого боярина, котра тримала благочестиву віру, лежала розслаблена на ложі і важко хворіла. Принесли її тоді до святого — він же, те передбачивши, зустрів і милосердствував про неї заради її благочестя, бо серед стількох людей-іконоборців сама святі ікони пошановувала; зцілив тож її від хвороби молитвою і знаменням хреста святого і цілковите подав їй здоров'я. Трапилося там бути й тому, що пойняв у подружжя сестру святого, був він поморочений єрессю іконоборства, і повчив його святий достатньо, щоб пізнав праведний шлях благочестивої віри і щоб мав святі ікони у належнім пошануванні. Коли ж нічого словами не досяг (був-бо той, ніби фараон, ожорсточений), тоді блаженний, забувши про близьке за плоттю родицтво своє, помолився Богові, щоб осліпити очі того іконоборця, і сталося так — осліп зять його по сестрі і прийняв кару, достойну за своє злочестя.

У цього великого отця звичай був сходити з гори назустріч, коли чув, що хтось іде до нього, — це ж бо чинив, аби прийшлі не трудилися через нього, бо важкий і незручний був на гору вихід. Якось ішли до нього два єпископи, халкедонський та никейський, а з ними Петро й Теодор Студит із Йосипом та Климентом — їх блаженний, із гори зійшовши, зустрів і люб'язно привітав. Після ж звичайної молитви, коли бесідували вони словами корисними, каже блаженний до одного з них, на ім'я Йосип, мовлячи: "Не вражайся, брате Йосипе, але до відходу готуйся". Цього слова слухачі тоді не збагнули. Минуло вісімнадцять днів, і відійшов Йосип од життя, і тоді згадали слово блаженного Йоаникія та й пізнали, що прозорливими очима провидів смерть Йосипову і про неї прорік йому, велячи готуватися до відходу.

У п'яте ж літо Михайлового царства, коли минуло чотирнадцять років від кончини царя Никифора і відколи болгари побили греків і багатьох із них великих та славних бояр і воїнів полонили, то тримали їх у вузах і по темницях. Згадав преподобний тих в'язнів і вельми про них серцем повболівав: почув-бо, що вони у великому ущемленні та біді, у сморідній та похмурій темниці сидять, ланцюгами скуті, і ліпше бажали б померти, аніж у такій біді живими бути. Помилосердствував-бо про них, покинув пустельне й безмовне життя і пішов у Болгарську землю, бажаючи розв'язати зв'язаних та увільнити полонених. Прийшов, отож, до міста, в якому тримали у вузах греків, приступив до темниці невидимо, відтак сторожа, яка стерегла темничні двері, не змогла його побачити. Він-бо знамення хресне на дверях учинив, і тоді відчинилася темниця. До неї зайшов, усіх хресним знаменням од вуз увільнив і повелів їм іти за собою. Вийшли-бо всі в'язні із темниці, а сторожа, котра там була, того, що відбувалося, не змогла побачити. Святий же, як Христос із пекла душі праведних, так він греків від вуз і темниці увільнив, усю ніч, як другий Мойсей, у світлі осяйному провадив їх і доправив аж до меж Грецької країни. Ідучи ж із ними дорогою, навчав їх, щоб не були вони, як батьки їхні, родом непокірним та бунтівливим, але уповали на Бога і не забували добродійностей та чудес Його. Коли ж розлучався з ними, припали всі до ніг його, молячи, аби сказав ім'я своє, і говорили: "Скажи нам, хто ти є, о чоловіче Божий?" Імені свого преподобний не заховав, але подяку повелів давати одному Богові. І повернувся знову до свого безмовного пробуття.

Сів якось преподобний на корабля та й відплив до обителі святого Теофана, що була у Сигрияні, аби поклонитися там. Повертаючись ізвідтіля, пристав до острова Фаса, і коли почули жителі того острова, іноки та миряни, що прибув до них Йоаникій, зійшлися всі до нього і, припадаючи, молили блаженного, щоб помилував їх і відігнав змій од їхнього острова, — без числа примножилося змій на тому острові і вельми шкодили людям та худобі. Святий-бо вислухав їх, і, ніби якісь стріли, випустив на зміїв свої старатливі до Бога молитви — і тоді всі змії з того острова, забравшись, скинули себе в морську глибину, і відтоді не було їх на тому острові ніколи, а преподобний відійшов звідтіля до іншого безмовного місця.

Ішов із ним і Дани'їл, ігумен монастиря, що був на острові Фасі, а з ним був брат, інок Євтимій, що його швидку кончину святий прорік, говорячи: "Брате Євтимію, готуйся, невдовзі-бо до горнього вшестя відлучишся". Це сказавши Євтимію, зайшов в одну малу печеру, бажаючи в ній спочити, і знайшов там поселення диявола, лютішого за перших, а вселивсь у ту печеру Йоаникій із Даниїлом. Диявол же, не терплячи їхнього пришестя, явився їм, чорний на вигляд, страшний, ярячись і нападаючи на них, щоб вигнати їх із печери. Вони ж, на Господа покладаючись, безбоязно пробували. Кинувся-бо на них, як предковічний людиновбивця: Даниїлу ноги зв'язав, а Йоаникія у ребра поранив такою хворобою, що безголосий він був сім днів, сам же лукавий утік із печери, не можучи із Божим угодниками в одному місці пробувати. Після того знову на Трихаликову гору преподобний повернувся і такому собі Ісакію, ченцю, що недбало жив, звістив смерть, що наближалася, і гусениць од садів відганяв молитвою і знаменням святого хреста.

Якось прийшла до нього молитви заради одна стариця, Клувійської обителі ігуменія зі своєю дочкою. Він же взяв палицю, що була в руці матері, і дав її в руку дочці її. Знітилася мати й каже: "Отче, мені належить палиця, щоб підпирати немічне моє тіло через похилу старість мою". Він же нічого не відповів, а ділом показав майбутнє, бо невдовзі та