Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

— Дідько! — сказав я, опираючись на лікті. — А я що тут можу вдіяти? Не можу ж я працювати цілодобово!

Він почав неспокійно міряти кроками кімнату.

— З нею щось сталося, — сказав він, вдаряючи кулаком собі в долоню. — Щойно до нас прийшов Дрейк, як я вислизнув з дому, щоби повідомити вам новину. Про це ще ніхто не знає, крім батька та Дрейка. Ви повинні щось зробити!

Мені ставало вже краще.

— Коли її бачили востаннє? — запитав я, ледь стримуючи позіхання.

— О п’ятій вона полишила контору з наміром піти на танці. Роджер Кірк — хлопець, з яким вона зустрічається — каже, що вона так і не прийшла на побачення. Отож, він подумав, що їй нездужається, і пішов собі додому. І лише коли Дрейк зателефонував йому десь об одинадцятій, ми й подумали, що з нею щось сталося.

Я поліз у кишеню, дістав пачку «Лакі страйк» і висипав кілька сигарет на покривало.

— Паліть! І сідайте! — запросив я, запалюючи сигарету.

Він присів, однак від сигарети відмовився.

Кілька хвилин я розмірковував, а він тривожно дивився на мене.

Нарешті я спитав:

— А Дрейк уже повідомив поліцію?

— Ще ні. Спочатку він пішов до мого батька, бо подумав...

— Знаю, знаю, про що він подумав, — перебив я його. — І що зробив ваш батько?

— Ще нічого, — відповів Тед. — І нічого не робитиме аж до ранку. Ось чому я сюди й прийшов. У нас є принаймні сім годин до того, як своє розслідування почнуть ті двоє.

— Так, — сказав я без особливого ентузіазму, — але ми можемо небагато.

Я струсив попіл на підлогу, знову ледь стримав позіхання і спитав:

— Ви знали дівчину?

Тед кивнув.

— Вона — подруга Люсі Мак-Артур, — відповів він. — Ми з Роджером Кірком ходили разом до школи. І часто гуляли вчотирьох.

Я підвівся і попрямував до стільця, на якому скинув свій одяг. За три хвилини одягнувся і пішов у ванну, щоби вмитися та причесатися. Тоді повернувся в кімнату і хлюпнув собі трохи віскі.

— Вип’єте? — спитав я, хитнувши перед ним пляшкою.

Він відмовився.

— То що ви маєте намір робити?

— Покладусь на свою інтуїцію, — відповів я холоднокровно. — Гадаю, це не найкращий метод, однак спробую ним скористатися. Як далеко звідси те «Вуличне фото»?

Він видихнув:

— Це на Мюррей-стріт. П’ять хвилин їзди на машині.

— А ви на машині?

— Вона біля готелю.

— Гаразд, їдьмо! — Я схопив капелюха, вчергове позіхнув і повернувся до дверей. — Жахлива професія для сну! — зауважив я, виходячи з номера. — Не раджу вам її обирати!

Коли ми йшли коридором, двері Мерієн Френч раптово відчинилися і вона з’явилася у дверях.

— Ви що — лунатик? — запитала вона з цілком виправданою цікавістю. Присягаюсь, вона була просто чарівна в своїй ніжно-блакитній нічній сорочці! Її довге шовковисте волосся розсипалося по плечах, а обличчя було рожеве зі сну.

— Привіт! — сказав я пошепки. — Якщо добре прислухаєтеся, то почуєте, як зароджується новий день. Я той хлопець, хто його будить.

Вона глянула на Теда Еслінгера, а потім на мене.

— Це ваш помічник? — спитала вона, ледь стримуючи позіхання.

— Міс Френч, дозвольте відрекомендувати вам містера Теда Еслінгера, — сказав я церемонно. — А тепер будьте слухняною дівчинкою і повертайтесь у ліжко! Ми з містером Еслінгером вирушаємо на ранкову пробіжку.

— Щось сталося? — поцікавилась вона, посміхнувшись спочатку Еслінгеру, а потім мені.

Я заперечно хитнув головою.

— Я все життя у цей час бігаю. Це мене тримає в тонусі.

І я підморгнув їй та кивнув Еслінгеру.

— Ходімо!

Тед сором’язливо посміхнувся Мерієн і пішов за мною.

Я почув, як Мерієн перебільшено розпачливо зітхнула і зачинила двері.

— Гарненька, чи не так? — зауважив я, спокійно спускаючись сходами.

— Так, — погодився він, — однак, зараз не час...

— Не говоріть дурниць, — сказав я, коли ми вже були в холі, — я завжди таке помічаю.

Нічний портьє — кругленький чоловічок з розкішними вусами, запитально поглянув на нас, однак я пройшов, не зупинившись. Ми проминули вестибюль, вийшли на терасу і попрямували до машини, що стояла на узбіччі.

Еслінгер обійшов авто і сів на водійське сидіння.

— Заколисайте мене! — сказав я, зручно вмощуючись на сидінні. — Хочу хоч трохи сьогодні подрімати!

І він рвонув вперед. Вулиці були порожні, тож ми летіли стрілою.

— Що ви сподіваєтесь виявити? — запитав він, коли ми виїхали на Мейн-стріт.

— Не знаю, — відповів я, запалюючи сигарету. — Просто якась неясна думка крутиться мені в голові. Гадаю, що нічого в цьому нема, але...

Він швидко поглянув на мене, знизав плечима і зосередився на дорозі. Ми не сказали ні слова аж до Мюррей-стріт.

Вже там він загальмував і визирнув із вікна.

— Це десь тут.

Я не робив жодних спроб допомогти йому. Це було його місто — йому і розшукувати тут будь-що. Раптово він звернув на узбіччя та зупинився.

— Ось воно.

Я виліз із машини і оглянув невеличку вітрину, в якій були виставлені фотографії. Відступив на крок, щоби прочитати напис угорі. Він був зроблений великими хромованими літерами, що виблискували у місячному світлі.

— «Вуличне фото».

Так, це було воно.

Я витяг із кишені ліхтарика і направив промінь світла у вітрину.

Тед став поруч.

— Що ви надумали? — спитав він, слідкуючи за променем, поки я уважно оглядав фото завбільшки з листівку на склі вітрини, на рамах та на пологому стенді в нижній частині вітрини.

— Бачите когось знайомого? — спитав я, водячи променем туди-сюди.

До нього нарешті дійшло.

— Ви ж не думаєте, що... — почав було він, але я цитьнув на нього.

Просто переді мною у центрі вітрини красувалось усміхнене обличчя білявки. За її голівкою на задньому тлі проглядалась Мейн-стріт. Фотографія була вчетверо більша за всі інші. Під нею був напис: «Збільшення фотографій усього за 1,5 долара».

— Це вона? — спитав я в Еслінгера.

— Так, — він схопив мене за руку, здригнувшись.

— Коли покладаюсь на інтуїцію, вона мене зазвичай не підводить, — промовив я, вимикаючи ліхтарик.

— Ви, певно, розумієте, що все це означає, — сказав Еслінгер тремтячим голосом.