Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

— Щоби це з’ясувати, я сюди й прийшов, — відповів я, зачиняючи за собою двері і спираючись на одвірок.

— Чого вам треба?

— Ви за мною стежили, — сказав я. — Чому?

Він зирнув спочатку на підлогу, потім на мене.

— Ні за ким я не стежив! — гаркнув.

— Дурниці, — промовив я, приязно йому посміхаючись. — А ще ви писали мені записки.

Він тупо хитнув головою. Поки я говорив, він був напоготові: один мій невірний крок — і він мені вріже. Про це можна було судити з того, як він тримав свої довгі руки.

— Якщо ви зараз же не заберетеся звідси, я викличу адміністратора, — погрозливо сказав він.

Я зробив вигляд, що це мене переконало.

— Можливо, тут якась помилка, — озвався. — Але ви дуже подібні до того типа, який мене переслідував.

Він трохи розслабився.

— Нічим не можу допомогти, — зауважив. — Для чого мені було вас переслідувати?

— Саме це я й мав намір з’ясувати, — відповів. — Вибачте, що потурбував вас.

І повернувся, наче збираючись піти. На столику лежав телефонний довідник, тож, проходячи повз, я схопив книгу й блискавично шпурнув нею в здорованя. Довідник зачепив йому голову, і чоловік подався назад. Але ще до того, як він відновив рівновагу, я кинувся на нього.

Мій кулак поцілив йому в шию, і чолов’яга повільно осів. Я дав йому можливість сісти, а тоді копнув в обличчя. Цей удар оглушив його. Він упав горілиць, очі його закотилися і повітря зі свистом виривалося з відкритого рота.

Ставши на коліна, я обнишпорив його кишені. У штанях не було нічого цікавого, і я саме перейшов до огляду піджака, коли він опритомнів. Замахнувся було на мене, та я вчасно розгадав його намір і звалився на нього всією своєю масою. Двічі поцілив йому в живіт, поки йому врешті вдалося скинути мене з себе. Він був дужий, тож я таки відлетів до стіни. Він ще не встиг звестися на ноги, як я стрибнув на нього. Обома ногами він копнув мене в живіт. Я каменем упав на підлогу, і мені забракло дихання. Він зіп’явся на коліна, і на його пласкому обличчі палала лють. Я ж не міг навіть порухатися. Мене сильно нудило, а м’язи наче заціпеніли.

Поки він наближався, я витяг револьвер і наставив на нього.

Він різко зупинився — наче наштовхнувся на кам’яну стіну.

Мені вдалося опанувати диханням та подолати нудоту, однак я не зводив із нього очей і не опускав зброю.

Він стояв, понуро дивлячись на мене.

— Сядь на ліжко! — нарешті спромігся сказати я.

Він сів, склавши руки на колінах, і втупився у мене.

Кілька хвилин я продовжував лежати на підлозі, аж поки дихання повністю не відновилося, потім, не зводячи з нього очей, повільно звівся на ноги. Але вони були, ніби ватяні, тож мені довелося опертися об стіну.

— А тепер поговорімо, — сказав я, націливши револьвер йому в обличчя.

Він щось рикнув.

— Ти ж людина Старкі, чи не так?

Він відвів очі, і я зрозумів, що не помилився.

Тримаючи його під прицілом, я витяг з кишені записку і тицьнув йому.

— Невже ти думаєш, що такі дитячі погрози залякають мене? — і розсміявся.

Він стояв, переминаючись з ноги на ногу.

Я вичекав трохи, тоді продовжив:

— Не люблю, коли за мною стежать. Це змушує мене нервувати. А коли я нервую, мій револьвер цілком може вистрілити. Так Старкі й передай. А ще скажи, що я не думаю, що він стане мером. Також можеш додати, що завтра я планую його навідати.

Він витріщився на мене, і в його свинячих очицях промайнуло здивування.

Я кивнув на двері.

— А тепер забирайся. Забирайся звідси негайно і тримайся від мене подалі. Якщо я ще раз побачу тебе тут або помічу, що ти плентаєшся за мною слідом, то я тебе так оброблю, що тиждень не зможеш оговтатися.

Він підвівся, узяв свого крислатого капелюха, який лежав на стільці поруч, і насунув його на вуха. Тепер я вже точно знав, що саме його я й бачив, і це він шпигував за мною.

— Провалюй, — повторив я.

Він пішов до дверей, відчинив їх, і вже звідти поглянув на мене. В очах його застигла ненависть.

— Ви, місцеві «круті» хлопці — купка лайна, — додав я. — Щезни!

Він сплюнув на підлогу і вийшов. Я поплентався за ним і провів його поглядом, поки він спускався сходами. Той тип навіть не озирнувся.

* * *

Я прокинувся зненацька. На мить мені навіть здалося, що я в своєму помешканні в Нью-Йорку, однак комод, котрий білів у місячному світлі, повернув мене у дійсність. Я був усе ще у Кренвілі, в готелі «Істерн».

У двері мого номера хтось легенько, але настійливо стукав. Це був майже нечутний стук — так, наче мишка гризе підлогу. Але я знав, що це не мишка. Намацав вимикач поруч із ліжком і ввімкнув настільну лампу. Потім сів і пригладив рукою волосся. Почувався жахливо.

Стукіт продовжувався.

Я глянув на годинник, що стояв на камінній поличці. Було десять хвилин по другій. Мої повіки були важкими, а в кімнаті було задушливо, хоча перед сном я й розсунув штори та відчинив вікна.

Я виліз із ліжка, накинув халат і поліз під подушку за револьвером.

Стукіт тривав, поки я відганяв залишки сну і приходив до тями. Хто б це не був, але він явно не хотів потурбувати когось іще.

Я підійшов до дверей.

— Хто там? — спитав я через тонку перегородку.

Постук припинився.

— Це Еслінгер, — я упізнав голос Теда. Повернувши ключ в замку, відчинив двері.

Тед Еслінгер швидко зайшов, зачинивши за собою двері. Його краватка все ще метлялася десь під правим вухом, а обличчя було бліде та змучене.

Я пильно пригледівся до нього, потім повернувся до ліжка і сів. Знову сховав револьвер під подушку і по-масажував шию.

— Заради Бога, — сказав я, — чому ви не даєте мені поспати?

— Мері Дрейк не повернулась додому, — промовив він. Зуби його нервово цокали.

Я позіхнув, потягнувся і продовжив масажувати шию.

— Чергова ваша подружка?

— Ви що, не розумієте? — сказав він стиха, напруженим голосом. — Зранку вона пішла на роботу і досі не повернулася. Дрейк