Ієн Макьюен - Спокута

тому довелося шукати інший вихід, а потім за проблемами прийшов успіх — неймовірний рівень продажу, нові квоти на виробництво, потреба у наднормових ставках, пошуки майданчика для ще одного заводу, бо чотири профспілки висловили своє незадоволення, і довелося їх улещувати, як дітей малих; а тепер, коли нарешті все доведено до логічного завершення, на обрії з'явився ще один виклик — військовий: виробництво шоколадних плиток в обгортках кольору хакі, з гаслом «Дорогу АМО!»; концепція ґрунтувалася на припущенні, що витрати на збройні сили збільшуватимуться, якщо містер Гітлер не припинить галасувати; припускалося навіть, що цей шоколад з гаслом навіть входитиме в стандартний набір солдатського пайка; а якщо військова повинність стане загальною, то знадобиться ще п'ять фабрик; щоправда, дехто переконаний, що можна знайти порозуміння з Німеччиною і що військовий проект «Амо» — просто груші на вербі; один член ради навіть звинувачував Маршалла у розпалюванні війни, але той, навіть украй виснажений, навіть обмовлений наклепниками, не зрікся своєї мети. Нарешті він припинив раз у раз повторювати, як це пречудово — знайти «тихий прихисток» тут, де можна перепочити й вільно зітхнути.

Кілька хвилин послухавши його, Сесилія відчула приємну млість у животі, замислившись, як це було б самогубно-приємно, майже еротично — вийти заміж за чоловіка такого красивого, багатого й тупого. Він точно прагне наповнити дім дітьми — галасливими твердолобими хлопчиськами, які показилися на зброї, футболі й літаках. Коли гість розвернувся до Леона, Сесилія роздивлялася його профіль. Чоловік говорив, і над щелепою сіпався довгий м'яз. На бровах закрутилося кілька чорних волосин, а з вух проростали такі ж самі чорні волоски, кумедно закучерявлені, як між ногами. Сказав би своєму перукареві, щоб повисмикував.

Сесилія трохи позизила оком на Леонове обличчя, але той чемно дивився на свого друга, певно, вирішивши не зустрічатися поглядом з Сесилією. Дітьми вони полюбляли мучити одне одного грою «хто кого передивиться» на недільних ленчах, які батьки влаштовували для старших родичів. Це були особливі випадки, коли подавався старовинний срібний сервіз; високоповажні двоюрідні дідусі й бабусі, а також рідні бабуся й дідусь із материного боку виросли за вікторіанської доби, були людьми скромними й суворими, утраченим поколінням у чорних уборах, яке вже понад двадцять років блукало в чужому просторі, нарікаючи на чужу, занадто легковажну епоху. Вони буквально вкидали у жах десятилітню Сесилію та її дванадцятирічного брата, і від переляку діти раптом починали неконтрольовано хихотіти. Хто перший починав гру, був невразливий, хто ловив погляд — програвав. Переважно перемога діставалася Леонові, чий погляд був удавано-врочистий, навіть похмуро-святецький, куточки вуст опускалися вниз, а очі закочувалися під лоба. Він міг попросити невинним голосом Сесилію передати сіль, і хоча сестра уникала братового погляду, простягаючи сільничку, хоча й відверталася, глибоко затамовуючи подих, цього було достатньо: уява підказувала, що робить Леон — і на півтори години дівчина аж задихалася від нестримного сміху. А тим часом Леон поводився цілком розкуто, лише подеколи пришпилюючи поглядом сестру, якщо гадав, що вона починає оклигувати. Тільки іноді вона брала реванш, пихато надувшись. Оскільки діти інколи сиділи між дорослими, кривляння несло певну небезпеку — фіглярство за столом закінчувалося публічним приниженням і вигнанням спати. Самий смак був у тому, щоб спробувати скривити пику наче між іншим — наприклад, облизуючи губи й широко всміхаючись — і водночас піймати чужий погляд. Одного разу вони одночасно підвели голови, кривляючись, так що Леон бризнув супом з рота і ніздрів просто на зап'ястя двоюрідної бабусі. Обох розігнали по їхніх кімнатах до кінця дня.

Сесилії кортіло перехопити брата й сказати, що у містера Маршалла з вух росте лобкове волосся. Гість розписував свою баталію на засіданні з тим, хто обізвав його палієм війни. Сесилія піднесла руку нібито поправити волосся. Автоматично Леон скерував увагу на сестру — і тої ж миті вона відповіла таким поглядом, якого брат не бачив уже років зо десять. Він стиснув губи й відвернувся, удаючи, мовби знайшов у себе під черевиками щось цікаве, і задивився вниз. Коли Маршалл обернувся до Сесилії, Леон затулив обличчя долонею, але не міг приховати від сестри, як здригаються його плечі. На щастя, Маршаллова оповідь вже добігала кінця.

— ...де можна, так би мовити, звести дух.

Леон одразу ж схопився на ноги. Підійшов до краю басейну, роздивляючись мокрий червоний рушник, забутий кимсь біля трампліна. Потім покульгав назад до товариства, засунувши руки в кишені, нарешті опанувавши себе.

— Здогадайся,— заговорив до Сесилії,— кого ми зустріли, їдучи сюди.

— Роббі.

— Я сказав йому, щоб він долучився до нас увечері.

— Леоне! О ні!

Він був у грайливому гуморі. Може, хотів і помститись їй. Леон пояснив своєму другові:

— Це син прибиральниці, закінчив тутешню середню школу, потім отримав стипендію для навчання в Кембриджі, причому вчився там водночас із Сі,— а вона три роки з ним не розмовляє! Навіть не дозволяє йому наближатися до своїх товаришок з Роедіну[11].

— Ти спочатку мав мене спитати.

Вона була до краю розчарована, і Маршалл, бачачи це, спробував її розрадити:

— В Оксфорді я знав декого, хто скінчив середню школу, і серед них справді були збіса розумні люди. Але вони легко ображаються — про мене, це вже занадто.

— Маєте цигарку? — спитала Сесилія.

Він запропонував їй срібний портсигар, вийняв ще одну цигарку для Леона й одну для себе. Зараз вони стояли, і коли Сесилія нахилилася до Маршалла, щоб той допоміг їй запалити, Леон сказав:

— У нього мізки — перший клас, не второпаю, нащо він у біса бабрається в тих квітниках.

Сесилія відійшла посидіти на трампліні, удаючи, ніби відпочиває, але тон її був напружений:

— Ще він цікавиться медичною освітою. Леоне, більше не запрошуй його.

— А батько погодився?

Вона стенула плечима.

— Слухай, краще просто зараз зайди до нього в бунгало і попроси, щоб він не приходив.

Леон відійшов на протилежний край басейну й дивився на сестру понад маслянисто-блакитною водною гладінню, що м'яко коливалася.

— І як мені це зробити?

— Мене це не хвилює. Вибачся, і годі.

— Між вами щось сталося.

— Ні, нічого.

— Він нав'язується тобі?

— На Бога!

Вона роздратовано схопилася й пішла геть, до павільйону біля басейну: це була відкрита споруда, підтримувана трьома рельєфними підпорками. Сесилія притулилася спиною до центральної колони й досі курила, спостерігаючи за братом. За дві хвилини до того вони були в альянсі, справжня ліга, і от на тобі маєш —