Ієн Макьюен - Спокута

посварилися,— справді повернулося дитинство. Пол Маршалл стояв між ними, крутячи головою, слухаючи то Леона, то Сесилію,— мов на тенісному матчі. Вигляд у нього був нейтрально-зацікавлений; здавалося, чвара його не обходила. Хоч це йому в плюс, подумала Сесилія.

— Ти що,— промовив брат,— гадаєш, він не вміє тримати ножа і виделку?

— Леоне, припини. Ти не мав права його запрошувати.

— Ну і дур!

Мовчання, яке запало після цих слів, частково порушувалося тільки дзюрчанням фільтра. Сесилія нічого не могла вдіяти, вона нічого й не зможе вдіяти, щоб завадити Леону, і раптом відчула безглуздість сварки. Вона сиділа, розвалившись на теплому камені, ліниво допалюючи цигарку і споглядаючи сцену перед собою: плити у хлорованій воді, які здавалися закороткими; чорна гумова камера з тракторного колеса, притулена до дзиґлика; двоє чоловіків у кремових лляних костюмах — одяг лише трішки відрізнявся відтінками; синяво-сірий дим, що куриться на тлі зеленого бамбука. Усе це видавалося різьбленим, непорушним, і знов Сесилії здалося: це вже було, дуже давно, і всі звершення, на всіх рівнях — від найдрібніших до найколосальніших — уже визначені. Хай що станеться в майбутньому, однак ніщо її не здивує й не шокує, бо все здасться буденним, неймовірно звичним, і вона скаже сама собі — але тільки подумки: «О так, певна річ. Так і є. Я так і знала».

— Знаєш, що я думаю? — стиха промовила вона.

— Що?

— Вертаймося до будинку, і ти нам зробиш який-небудь фантастичний коктейль.

Пол Маршалл заплескав у долоні, і звук одлетів луною від колон і задньої стінки павільйону.

— Я тільки «за»,— заявив він.— З колотим льодом, з ромом і розтопленим чорним шоколадом.

На таку пропозиція Сесилія з братом обмінялися поглядами, і це поклало край сварці. Леон пішов перший, а Сесилія й Пол Маршалл рушили за ним; коли вони порівнялися на галявині, де зарості розступалися, вона сказала:

— Я б хотіла чогось гіркого. Або навіть кислого.

Він усміхнувся й, оскільки випереджав її, зупинився, пропускаючи Сесилію до вітальні маєтку, а вона, проходячи, відчула: він злегка торкнув її за плече.

А може, це був листок.

П'ять

Ні близнюки, ні Лола точно не знали, чому раптом Брайоні скасувала репетиції. Тоді вони про це навіть і не підозрювали. Вони грали сцену, де прикута до ліжка Арабелла спочатку бачить на горищі принца, перебраного на доброго лікаря, і все йшло досить незле — не гірше, ніж зазвичай: близнята виголошували свої репліки не більш бездарно, ніж раніше. Що ж до Лоли, вона не схотіла бруднити свій кашемір, лежачи на підлозі, а натомість упала у фотель, проти чого режисер навряд чи заперечував. Старша дівчинка мала таку силу духу, була настільки зверхньою над усім, що почувалася бездоганно. Якийсь час Брайоні терпляче інструктувала Джексона, потім зупинилась і насупилася, наче питаючи у себе поради, і раптом несподівано вийшла. Не було ні зіткнень у творчому пориві, ні сварок, ні, вибухів, ні метань. Вона розвернулася та просто попрямувала геть, начебто до вбиральні. Усі чекали, гадки не маючи, що проекту кінець. Близнюкам здавалося, що вони стараються, а Джексон, досі відчуваючи свою немилість у Таллісів, гадав, що зможе реабілітуватися, роблячи приємне Брайоні.

В очікуванні хлопчики буцали, як футбольний м'яч, дерев'яний кубик, а сестра близнят задивлялась у вікно, тихо наспівуючи собі під ніс. Потому як минула ціла вічність, вона вийшла в коридор і пройшла до самого кінця, де були прочинені двері до спальні. Звідти відкривався краєвид на дорогу й озеро, над яким тремтів світляний стовп, до білого жару нагрітий спекою пізнього вечора. На тлі цього стовпа вона чітко розрізнила Брайоні, яка стояла на острові, біля храму, край води. Насправді, певно, вона стояла навіть у самій воді — дивлячись проти такого яскравого світла, важко було сказати. Не було схоже, що вона взагалі повернеться. Виходячи з кімнати, Лола помітила на ліжку валізу, схожу на чоловічу, перехоплену тугими брунатними шкіряними ременями й обліплену збляклими етикетками з пароплавних подорожей. Валіза смутно нагадала їй про батька, і Лола зупинилася біля неї, відчувши слабкий запах вугілля, яким топили залізничний вагон. Торкнулася пальцем одного з замків та зрушила його. Полірований метал був холодний, і її дотик лишив кілька плямочок неправильної форми, волога з яких швидко випаровувалася. Застібка злякала її різким гучним лясканням. Лола рвучко заклацнула замок і прожогом вибігла з кімнати.

Далі для братів знову потягнувся нескінченний час. Лола послала близнюків униз — подивитися, чи вільний басейн: серед дорослих вони почувалися ніяково. Близнюки повернулися повідомити, що там Сесилія з двома іншими дорослими, але Лоли у дитячій кімнаті вже не було. Дівчина пішла до своєї крихітної спальні, де почала поправляти волосся перед ручним дзеркальцем, прилаштованим на підвіконні. Хлопчики вклалися на її вузьке ліжко й почали лоскотати один одного, борюкаючись і галасуючи. Вона не стала обтяжувати себе й відсилати братів до їхньої кімнати. П'єсу зараз не репетирують, і басейн зайнятий, вільний час нема куди подіти. Коли П'єро заявив, що зголоднів, дітей охопила ностальгія: наближався час вечері, й не завадило би спуститися та попросити поїсти. Але хлопці не пішли б на кухню за жодні пряники, бо страшенно боялися Бетті, з якою перестрілися на східцях: вона похмуро несла до їхньої кімнати червоні каремати.

Трохи пізніше всі троє знов опинились у дитячій кімнаті — єдиному приміщенні, окрім спальні, де, як їм здавалося, вони мають право бути. Потертий синій кубик лежав там само, де вони його лишили, і все було як раніше.

Вони гаяли час, і Джексон сказав:

— Мені тут не подобається.

Простота цього зауваження знітила брата, який пройшовся вздовж стіни і зацікавився плінтусом, копнувши його носаком черевика.

Лола поклала руку йому на плече та промовила:

— Не переймайся. Ми скоро поїдемо додому.

Її рука була набагато тонша і легша, ніж материнська, і П'єро почав хлипати носом, але тихо, поки що пам'ятаючи, що він — у чужій хаті, де чемність — понад усе.

Джексон теж рюмсав, але ще був здатний говорити.

— Нескоро це буде. Ти просто так говориш. Ми ніяк не можемо поїхати додому...— він на мить замовк, щоб набратися духу.— Це ж розлучення!

П'єро і Лола застигли. Це слово ніколи не вживалося при дітях, ніколи не вимовлялося. М'які приголосні навіювали немислиму непристойність, а присвист «з» наче нашіптував про сімейну ганьбу. Сам Джексон, коли це слово злетіло у нього з язика, збентежився,