Ієн Макьюен - Спокута

розрізнила у двоколці дві фігурки в капелюхах, які сиділи на лавці позаду Гардмена. Тепер вона побачила й третю фігурку, раніше не помічену, що йшла по дорозі назустріч двоколці. Звісно ж, це Роббі Тернер, який вертається додому. Він зупинився, коли гості наблизилися, і його обриси, здається, зіллялися з прибулими. Сесилія уявила сцену: чоловіки ляскають один одного по плечах, кінь б'є копитом, її дратувало те, що брат і не відає про опалу Роббі, й Сесилія відвернулась од вікна, розпачливо зітхнувши, та пішла до себе у кімнату пошукати цигарку.

У неї ще лишилась одна пачка, та лише після кількох дратівливих хвилин пошуків у безладі Сесилія виявила цигарки у кишені синього шовкового халатика, що валявся на підлозі у ванній. Вона закурила, спускаючись у хол і знаючи, що не ризикнула б так учинити, якби вдома був батько. У нього були чіткі уявлення про те, де і коли жінка має право палити: не на вулиці чи в будь-якому іншому громадському місці, не коли входить до приміщення, не коли стоїть у кімнаті, й узагалі може курити, лише якщо їй запропонують цигарку, а не власне куриво,— і все це було для нього саме собою зрозумілим, як справедливість природного ладу. Три роки, проведені в колі витончено-інтелектуальних софістів у Ґіртон-коледжі[8], не додали Сесилії сміливості протистояти батькові. Легковажна іронія, притаманна їй у спілкуванні з друзями, полишали її в присутності батька, і Сесилія відчувала, як її голос стає тонким, коли вона намагається висловити боязку незгоду. Насправді непорозуміння з батьком стосовно будь-чого, навіть непомітних побутових дрібниць, змушувало її почуватися ніяково, і жодні зразки великої літератури не могли змінити її душевного стану, і жодні життєві настанови не могли примусити її до непослуху. Паління на сходах, доки батько на службі у Вайтголлі, було єдиним виявом бунту, який дозволяла її освіта, та й навіть це коштувало їй великих зусиль.

Дійшовши до широкого сходового майданчика, який нависав над холом, Сесилія побачила Леона: той показував Полу Маршаллу прочинені двері. Гостей супроводжував Ден Гардмен, який ніс багаж. Старий Гардмен зупинився надворі, втупившись у стиснуту в руці п'ятифунтову банкноту. Косе проміння полуденного сонця віддзеркалювалося від гравію та, вливаючись у вікна, заповнювало хол жовтувато-помаранчевими барвами, ніби створюючи малюнок сепією. Чоловіки зняли головні убори й вичікувально стояли всміхаючись. Сесилія згадала, як часто, познайомившись уперше з якимсь чоловіком, питала себе, чи це не її суджений і чи не пам'ятатиме вона цю мить до останніх днів своїх — або з вдячністю, або з глибокими докорами сумління.

— Сес-Силія[9]! — скрикнув Леон. Коли вони обійнялися, вона відчула ключицею, що в кишені його піджака — товста авторучка, а брижі одягу пропахли димом від люльки: це на мить викликало у Сесилії тугу за чаюваннями в гуртожитку чоловічого коледжу — то були просто візити ввічливості, але веселі, особливо взимку.

Пол Маршалл потиснув їй руку і злегка вклонився. В його постаті було щось комічно-замислене. Його вступні слова прозвучали вдавано-понуро:

— Жахливо багато чув про вас.

— А я — про вас.

Єдине, що Сесилія пам'ятала, це телефонна розмова з братом за кілька місяців до його приїзду, коли вони обговорювали, чи куштували колись, чи, може, ще покуштують шоколад «Амо»[10].

— Емілі лежить.

Навряд чи була потреба взагалі це говорити. Ще дітьми вони могли з найдальшого кінця парку здогадатися, що в матері мігрень, коли вікна були затемнені.

— А батько в місті?

— Може, пізніше приїде.

Сесилія відчула, що Пол Маршалл дивиться на неї, але перш ніж щось сказати, вона мала підготуватися.

— Діти хотіли були поставити п'єсу, але схоже на те, що ідея провалилася.

— Мабуть,— відповів Маршалл,— я бачив на березі ставка вашу сестру. Ох і добрячого прочухана вона дала кропиві.

Леон відступив убік, даючи пройти Гардмену-молодшому з речами.

— А де ми розмістимо Пола?

— На другому поверсі.

Сесилія обернула голову до Гардмена, щоб дати йому вказівку. Той уже здолав сходи і тепер зупинився і, тримаючи у кожній руці по шкіряній валізі, обернувся лицем до присутніх, які стояли посередині холу, на кахляній підлозі. Обличчя його виражало спокійне невідання. Сесилія вже не вперше помічала Гардмена біля дітей. Мабуть, він небайдужий до Лоли. Йому вже шістнадцять, він підліток — уже не маленький хлопчик. Округлість щік, яку Сесилія ще пригадувала, давно зникла, а по-дитячому пухкі губи витягнулися, надаючи його обличчю виразу сухості та простодушної жорстокості. Сузір'я вугрів на чолі виглядало свіженьким — його різкість дещо пом'якшувало м'яке освітлення. Увесь день, як збагнула Сесилія, вона почувалася дивно, і все здавалося їй дивним, ніби вже відбулося колись давно, у минулому, постфактум забарвлене іронією, сенс якої вона ще не могла як слід уловити.

Вона терпляче пояснила Гардмену-молодшому:

— У великій кімнаті біля дитячої.

— Кімната тітоньки Венери,— сказав Леон.

Тітонька Венера майже півстоліття пропрацювала медсестрою на північних територіях Канади. Власне, нікому вона тіткою й не була — точніше, була тіткою покійної троюрідної сестри Талліса, але ніхто не ставив під сумнів право цієї родички, чия родина — кумового наймита дитина,— на кімнату на другому поверсі, де більшу частину їхнього дитинства тітка й провела — приязний, прикутий до ліжка інвалід, усохла від старості жінка, яка покірно зустріла смерть, коли Сесилії було десять років. А за тиждень народилася Брайоні.

Сесилія повела гостей через вітальню до високих скляних дверей надвір, а там, минаючи розарій, до басейну, який розташувався за стайнею, оточений зусібіч високими бамбуковими заростями, з зеленим тунелем на вході. Пригинаючись під низьким гіллям, усі вийшли на терасу, викладену сліпучо-білим каменем, яка просто вибухала теплом. У глибокій тіні, далеко від води, було видно пофарбований у білий колір жерстяний стіл, на якому стояв великий глечик пуншу з льодом, накритий марлею. Леон розгорнув шезлонги, і гості вільним колом повсідалися, кожен зі склянкою в руках, лицем до басейну. Сидячи між Леоном і Сесилією, Маршалл аж десять хвилин контролював розмову. Він розводився про те, як це чудово — перебувати далеко від міста, у тиші, на свіжому повітрі; ось уже дев'ять місяців, щохвилини й щодня, приневолений роботою, він курсує між штаб-квартирою, радою директорів і фабричними цехами. Він придбав величезний будинок біля Клепгемської парафії, але не має жодної вільної хвильки, щоб навідатися до нового житла. Проект «Веселкової амо» мав успіх, але передували тому успіху різноманітні катастрофи, пов'язані з правами на продаж; рекламна кампанія обурила деяких єпископів старшого покоління,