Роман Купчинський - У зворах Бескиду, Роман Купчинський

тішилась життям. Йшла за кришками як по шнурку і опинювалась у сінях. Потім наступав тріскіт дверей і короткий передсмертний крик. За хвилю все було по-давньому: нові кришки від дороги, двері нарозтвір, а за дверима «вуйко». Один-одинокий Качур мав право і обов’язок помагати в ловах.

Зварич зараз першого дня скомпрометувався: якось так необачно відчинив двері, що чорний товстий когут шмигнув ними надвір, лишивши «вуйкові» тільки свій хвіст.

— Дайтеся тепер випхати! — сказав до Зварича «вуйко», злий як вовк, і поніс когутячий хвіст на стрих, там, де складав пір’я своїх жертв, «щоби знаку не було».

Споживав рій ці вуйкові дари в тайні перед іншими роями, звичайно вечором, по каві. Вечори були вже холодні, то й ніхто не звертав уваги на те, що хлопці палять у печі. «Вуйко» був не тільки хитрим ловцем, але й добрим кухарем. Ніхто не вмів так гарно всмажити курку чи качку, хоч не один потрафив би краще обскубати.

— Ой, вуйку, якби ця курка ожила, то мала б ще чим вилетіти крізь вікно.

«Вуйко» кліпав грізно очима і їжив вуса.

— Як вам, пане товаришу і добродію, недогода, то від завтра смажте самі. З нинішнім днем перестаю тим брудним ділом займатися.

Але другої днини забував про погрозу і терпеливо чатував за дверми.

— Тютінька моя маленька, моя кохана. Тютінька. Ходи, ходи, тю-тю-тю-тю! — виспівував тоненьким голосом, як котра з курок довго надумувалася, чи ввійти до сіней...

З цілого роя один Склярський не дбав, чи «вуйкові» вдадуться лови. Щаслива доля уможливила йому поправу харчу поза стоянкою, у сусіднього ґазди. Якось зараз першого дня після приходу трапилось йому таке щастя.

Саме вертався з сотенної канцелярії. Перед сусідньою хатою сидів старий ґазда, в кожусі, скулений у чотири погибелі, і тяжко стогнав.

— Що вам такого, ґаздо?

— Ой, докторош, нездужаю. Так м’я в грудях болит, што дихати не могу.

— Простуда, певно,— догадувався Склярський.

— Айно-айно, набезівно простуда.

— А ви б собі щось такого напилися, щоби добре випріти.

Старий тільки махнув рукою.

— Ніт у мене, докторош, такого.

— То чекайте, я вам щось дам.

Пішов на стоянку, долив до вояцької кави руму і приніс старому ґазді.

— Нате, кажіть загріти, випийте і добре вкрийтеся. До завтра повинно помогти.

Не знати, чи від того лікарства, чи. може, і без помочі, але другої днини старий почувся здоровим. Коли Склярський переходив повз його хату, попросив до себе, гостив припаленим медом з горіхами і просив заходити частіше. Склярський був би, може, зрезигнував з решти лікарського гонорару, але в старого ґазди була доня, синьоока Марічка, і Склярський рішив, що не випадає відмовляти старому. Весь вільний час пересиджував у сусіда і робив міну, що поважно думає над тим, щоби по війні лишитися на Закарпатті, в Чінідьові, як зять старого ґазди.

Всі були з цього вдоволені: старий, дочка, Склярський, а навіть товариші з роя, бо до смажених курок була одна губа менше. Склярського доглядав «тесть», і хлопець не оглядався на «вуйкову» поправу харчу.

Тільки раз, над ранком, як Склярський заголосно замкнув двері, «вуйко» розтеркотався.

— Мали б ви розум, молодий господине. Ми прийшли тут, щоб освідомлювати, а не деморалізувати.

— А я думав: виміняти мундури...

— То міняйте за дня, а не по ночах.

— Я освідомлював нарід.

— Побачимо, що з того вийде.

— Нічого, пане вуйку, бігме, нічого. Зрештою, прошу запитати, чи вони на мене нарікають. Старий до мене добрий, а Марічка...

— Дурна коза. На такого вітрогона дивиться...

— Недовго вже... Ще день-два...

«Вуйко», видно, признав йому рацію, бо замовк і більше на цю тему не заводив балачки.

Зварич не женихався, ні не ловив курей, але також мав чим виповнити вільний час. Ходив до сотенного обозу на розмови. Вправді той сотенний обоз складався тільки з одної підводи, але погонич був цікавий і мав багато-багато що розповідати.

В дивний спосіб прийшла сотня до того обозу і того погонича.

Ще тоді, як перша чета, перебрівши ріку, зайшла до першого села.

Хлопці пересиділи ніч при вогнищах, сяк-так обсушилися, розігріли кості і рано розбрелись по селі.

Біля якогось обозу зачепив Зварича молодий австрійський четар.

— Слухайте-но, ви, може, Український січовий стрілець?

— Так єсть, пане четар.

Цей аж засяяв з радости.

— Витайте, витайте. Ах, який я радий. Я називаюся Сірецький, директор театру.

В свою чергу Зварич утішився.

— Дуже мені приємно пізнати пана директора. Пан директор тут зі своїм відділом?

— З обозом. А ось стоїть,— показав головою на рівні ряди підвід.— А вас тут багато?

— Одна сотня, і то не ціла. Ми по битві під Верецькими. Прийшли вчора вночі. Властиво, нас тут одна чета, але, може, ще решта знайдеться.

— А ваш обоз де?

— Ми не маємо ніякого обозу.

— Як то!? А що ж їсте?

— Трохи кави мали та й хліба...

— А консерви?

— Ми ще навіть консерв не бачили, як виглядають.

— Бійтеся Бога,— зжахнувся Сірецький.— Як же ж це можливе?! Так вас виправили на війну!? Чекайте-но, щось треба порадити. Гей, пане Сидорак, прошу до мене! — кликнув у сторону обозу.

Надбіг старший десятник.

— Пане Сидорак, возьміть... Скільки вас є? — звернувся до Зварича.

— П’ятдесят два.

— Возьміть п’ятдесят п’ять консерв, двадцять п’ять бохонців хліба і кажіть занести під ліс. Там стоять наші стрільці. Зголоситеся до команданта, а я там зараз прийду.

Зварич не знав, як дякувати четареві.

— Лишіть, дурниця, ніби то моє. А як же ж би це виглядало: ви голодні, а я буду дивитися на те? Зараз-таки йду до вас. Як ваш командант називається?

— Сотник Дідушок.

— Знаю його зі Львова. Бувайте здорові, а приходіть скоро, бо консерв не стане.

Зварич справді вернувся до сотні дуже скоро. Але не тому, що боявся за консерви.

Переходячи біля якогось мадярського відділу, побачив дивну сцену.

На містку, в грузькім болоті, стояв старенький селянин, поваляний, обдертий, з батогом у руці, і заєдно хрестився. Два кроки за ним вояк з готовим до стрілу крісом кричав щось до нього чи кляв своєю рубаною мовою.

Зварич підійшов ближче і здеревів. Обдертий, Скулений селянин — це був... дід Федорій.

Кліпав очима, чи зір його не обманює, збирав думки, чи це загалом можливе, але бачив, що таки справді. Перед ним стояв