Роман Купчинський - У зворах Бескиду, Роман Купчинський

дід Федорій в своїй власній особі, тільки постарілий, змарнілий і згорблений та нужденний такий, що аж жаль.

Старий не дивився в його сторону. Вп’ялив очі в землю зрезигновано й бездушно, раз у раз хрестився і голосно бубонів молитву.

— Пане Федорій! — добув нарешті з себе голос Зварич.— Що ви тут робите?

Дід Федорій підніс помалу очі в його сторону, хвилину дивився так само бездушно, а потім, гірко всміхаючись, промовив:

— Вішати мене будуть...

— Хто?! За що?

— Чого ви того чоловіка зловили? — звернувся до вояка по-німецьки.

Вояк зрозумів, про що йде.

— Рус, муска! — вицідив крізь зуби і штовхнув старого цівкою кріса в плечі.

— То неправда! — кричав Зварич.— Де є ваш командант?

Його крик звабив якогось підстаршину. Він підступив до Зварича і запитав:

— Тудум мадярум бессельні?[3]

— Нем,— заперечив стрілець.

Вістун прийняв це з погордою до відома, але все-таки дав вияснення.

— Шпіон! — сказав. — Рус, муска. Фіть! — і показав рукою на горло.

— Нем шпіон! — кричав Зварич. — Нем муска!.. Україна!

— Абтретен![4] — крикнув до нього вістун і висипав із себе цілу торбу мадярських лайок.

Зварич аж зубами заскреготав з досади. Бачив свою безрадність навіть супроти дурного мадярського вістуна. Чого доброго, ще й його возьмуть за шпіона, а в найліпшім разі арештують за образу «влади».

— Чекайте, пане Федорій, я зараз верну,— крикнув до старого і пустився бігти.

— Герштельт![5] — гаркнув за ним вістун.— Герштельт!

Але Зварич не слухав. Нісся як вітер, а думка літала коло двох людей: Сірецький і Варивода. Вони одні можуть тут помогти.

Мав щастя. В половині дороги стрінув Сірецького.

— Пане четар. Там нашого чоловіка хочуть вішати!..

— Кого? Стрільця?!

— Ні, старенького селянина... Мого доброго знайомого. Йдіть, рятуйте, бо може бути запізно.

— Добре, молодче. Показуйте дорогу.

Справа швидко вияснилась.

Старий Федорій заїхав зі своєю підводою аж на Мадярщину. А потім коні йому забрали, а його самого нагнали додому. Без ніякого паперу. Старий взяв тільки свій батіг і пустився через Карпати в Галичину. По дорозі зловили його мадяри, але не мали часу повісити, бо втікали що могли вирвати. Щойно спинившись у безпечнім місці, думали покінчити зі страшним ворогом австро-угорської монархії.

Мадярський хорунжий, командант відділу, так само як легко повірив у вину старого Федорія, так само легко дав собі її вибити з голови. Тим більше, що вища ранга ручила за невинність старого.

Не минуло й чверть години, а вже Зварич провадив діда Федорія до сотні.

— Будете, пане Федорій, тепер з нами,— говорив на радощах.— Ми вас перетримаємо аж до часу, доки не вернете в Бужани.

Старий щойно тепер ожив.

Довго тер очі руками, мовби будився зі сну, і раз у раз розглядався на всі сторони.

— Гей-гей, паничу, хто би то сподівався, хто би то причував... Такий стид, така публіка. Магомети прокляті... Були б повісили, якби не ви.

— Ой, не я, пане Федорій. Бо вже як дякуйте, то тому пану четареві, що за вами вставився.

— Ней його пан Біг надгородить.. Зараз видно: свій чоловік, серце має.

Сотня прийняла діда Федорія дуже добре. Одно — старий чоловік, а друге — його жахлива пригода.

— От коби яка підвода,— говорив сотник,— то були б, діду, за погонича.

— Я вам і це дам,— засміявся Сірецький.— В мене якраз є зайва пара коней і віз. Господар від них помер ще перед Карпатами. Десь ще з-під Бродів тягнули його... Хочете тої підводи?

— Прошу дуже,— відповів сотник.

І перша сотня дістала «обоз».

Коли рушили до Чінідьова, за сотнею тягнувся вже віз, а на возі їхав перший стрілецький обозник — дід Федорій.

Тяжко було пізнати тепер старого. Не тільки занепав фізично: постарівся, згорбився і змізернів, але й вдачею не подобав на того бадьорого, веселого і певного себе дідка, який віз бужанських хлопців до Львова. Видно, тяжкі труди за останній місяць, а вкінці марево мотузка і гілляки підломили кріпкого старика.

Спершу й до розмови не був цікавий. Хоч «вуйко» Леонтинський і тютюну до люльки надавав, хоч хлопці відразу добре обходилися з дідусем — він мовчав. Про свої переживання розказував мало, немов боявся, що й стрільці можуть його прискаржити чи покарати.

Зате з кіньми розмовляв часто. Стане коло них, гладить їх покуйовджені гриви, поклепує по худих лопатках і примовляє:

— Ой, змарнували вас, так як і мої. Тільки шкіра й кості. Але не гризіться, я вас відгодую, хоч би мав украсти. А ти, сивий, за господарем оглядаєшся. Нема вже й не буде. Дякуй Богу, що я є. Не будеш мати від мене кривди. Я не мадяр.

Спльовував з досадою, як вимовляв це слово, і тоді вже бурмотів до себе:

— Звірі, не люди. Мовби Бога в серці не мали. Нівечать бідний нарід забездурно, гиляки людьми обвішують.

Стрільці, почувши від Зварича, хто такий дід Федорій, хотіли дещо дізнатися від нього і щораз зачинали балачку.

— Пане Федорій, розкажіть, як то з вами було?

— Та що більше скажу? Я вже пану сотникові сказав. Злапали коло Раківця, щось загавкали — та й тільки.

— А заки вас зловили?

— Ет! — махав дід Федорій рукою.— Що там було, то ней не згадую. Ліпше так.

І йшов куди-будь, щоб не продовжувати розмови. Але в Чінідьові дід змінився. Добра поведінка сотника, щире відношення стрільців зробили своє. До того старий відпочив, успокоївся, привик до окруження і наче повеселішав. А ще як одного дня зголив сиву щітку, що покривала йому лице, то хлопці аж зраділи.

— Та ви, пане Федорій, на двадцять літ молодші тепер. Чекайте, нехай прийдуть мундури. Як ми вас уберемо... А тоді — хоч на вечорниці.

— Жартуйте здорові,— всміхався дід.— Я ледве вже ногами волочу. Треба буде на цвинтарі місця шукати.

— А вчора хто віз закинув?!

— Як треба, то нема ради. Задурно хліба їсти не дадуть...

Одного дня запросив «вуйко» Леонтинський старого на вечерю. Чорний когут, той сам, що вирвався був «вуйкові» з рук, забув, видно, на небезпеку розсипаних кришок і... помандрував до горшка. Пішла його слідами і необачна качка, що, не прочуваючи лиха, переступила поріг.

— Нині, панове і добродії, буде росіл,— заявив товаришам «вуйко»,— поминувши м’ясо з хроном...

— І