Роман Купчинський - У зворах Бескиду, Роман Купчинський

Здійняв з Качура свій наплечник, мокрий як хлющ, почав його стріпувати.

— Возьміть ще так за обшивку і свого добродія,— радив «вуйко».— Конче треба його стріпати.

— Не зачіпайте мене, бо скалічу,— злостився Качур. — Добре вам сміятися, ви тільки по пояс, а я з головою...

За стрілецькою четою перейшла сотня ополченців.

— Що то за відділ? — спитав Зварич.

— Ті, що були під церквою. Їх командант — українець, поручник Варивода. Якби не він, то хто зна, що з нами було б. Спокійний, розважний і знаменито орієнтується.

Саме поручник Варивода викараскувався на берег. За ним сотник Дідушок. Як тільки вилізли, Зварич підійшов до сотника:

— Голошу слухняно свій поворот.

Сподівався як не похвали, то бодай цікавости: як, куди, що з іншими четами... Тимчасом сотник сказав тільки: «Добре» — і на тім скінчилося.

Зате поручник Варивода розпитував і за втечу, і за інші чети. Так, ніби він був тут командантом.

— Гарно, молодий чоловіче! Ви зробили так, як повинні Гарно! — і поклепав Зварича по плечах.

— Тут ще є один ополченець! Також був під мостом разом зі мною тікав.

— Добре! Нехай долучує до моєї сотні. Гей, котрий то там прийшов тепер? кликнув поручник.

— Гир! — гукнув ополченець і виступив наперед.— Я, пане оберлейтнант.

— Що за я?

— Ляндштурміст Іван Політило з другого баталіону.

— А шапка де?

— Згубив, пане оберлейтнант.

— Пропало. Тримайтеся нас, доки не знайдете своїх.

— А що ж ми тепер? — спитав поручника сотник.

— Що ж! Богу дякувати, ніякого наказу не маємо. Йдемо в перше село, обсушимося, а тоді побачимо. Ну, хлопці, ставати в чвірки! — звернувся до ополченців і стрільців.— Руш!

Довгий ряд чвірок потягнувся шляхом. Повні води черевики чвякали на дорозі, мовби весь час місили глибоке, рідке болото.

Ледовата вода гірської ріки зморозила хлопців. Сікли зубами, як у пропасниці, бо мокрий одяг прилипав до тіла і за кожним кроком пригадував прикру купіль.

— Скорше, хлопці, бо замерзаємо,— накликував поручник.— Десь тут недалеко має бути село. Там загріємось, нап’ємося гарячої кави — і все буде добре.

Молоді стрільці ще трималися сяк-так, але ополченці вибилися зовсім зі сил. Ледве тягнулися за стрілецькою четою і тяжко постогнували.

Світло!..

Серед безпросвітної тьми, в холодну осінню ніч блиснуло веселим оком до змучених, перемоклих вояків. Далеке і ледве замітне, а здавалося, що воно вже гріє заков’язлі кості, сушить мокре одіння, варить теплу страву. Скільки енергії і бадьорости додає такий огник змученому мандрівникові! Надія, що за короткий час він доб’ється до світла, не дозволяє йому впасти серед поля чи серед лісу. Його уява витворює невибагливі, але які ж бажані декорації до цього світла... Тепла біленька хата, під кухнею вогонь, а на кухні — горнець гарячого молока. Скинути цілий набір, плащ, блузу, черевики, сісти проти вогню і вливати в себе гаряче молоко...

— Маємо село! — сказав весело поручник.

— Богу дякувати,— пішло по рядах.

Здавалося, світло ось-ось уже, але прийшлося ще доброї півгодини бити ногами, заки дійшли до перших хат.

Село не спало. Набите вщерть військом усякого роду і зброї, шуміло, мов вулий. Тут і артилерія, і кіннота, і піхота, і обози. На великім майдані горіли ватри, а біля них куняли вояки.

— Навіть варти не виставили! — дивувався поручник.— Якби так козаки наскочили...

Зараз на краю майдану скрутив з дороги і повів відділ на порожнє місце.

— Хлопці, скоро палити вогні і сушитися!

Ліс був під носом, то за дрова не тяжко було, а вогню позичили, бо між ними сухих сірників не знайшов би.

З якою радістю вдивлялися в веселе полум’я і з якою розкішшю наставляли до нього свої мокрі тіла. А довкола вогнищ у всіляких банячках і горнятках кипіла вода на геніальний воєнний винахід — військову каву.

— Богу дякувати, що нас ніхто по дорозі не задержав,— говорив поручник, розтираючи руки над вогнем.

— Але, своєю дорогою,— обізвався Перфецький,— хто там напереді остався?

— Маєте собі чим голову сушити! Сушіть ліпше свої штани. Нехай тим гризуться більші пани від нас. Не бійтеся, знайдуть вас і тут. Добре, що досі не знайшли.

Сотник Дідушок і йшов, і сидів тепер мовчки. Виглядав на людину фізично і морально зламану, яка вже ні рухатись, ні думати не може.

Стрільці назагал дуже любили його і перед другими coтнями чванилися ним, але нині хто зна, чи не заміняли б за поручника Вариводу, який відразу взяв їх за серце розумом, досвідом і веселою вдачею.

Ненависний синій мадярський мундур таки один раз поміг стрільцям. По битві під Верецькими першу сотню відіслали в запілля на переодягнення.

І ось вони вже цілий тиждень у багатім, гарнім селі, яке закарпатці називають Чінідьово, а мадяри перехрестили на Сент-Міклош.

Перший рій не дістав поганої стоянки, хата велика і вигідна, одна тільки хиба, що місяць тому всі її мешканці вимерли на холеру.

Але хлопці не брали собі цієї хиби дуже до серця. Вимерли мешканці — значить, і бацили з ними разом, а одинока лікарська повага — медик з першого року Перфецький — був тієї самої думки.

Хата була свіжовибілена і пахла дезинфекцією, яку зробила громадська влада ще перед приходом стрільців.

До Чінідьова прийшли вже всі чети. Таки зараз на другий день постягалися до того села, в якім перша чета сушилася при вогні.

Бракувало кільканадцяти з другої і третьої чети, але вони вже не долучать до сотні.

Осталися на горбах біля Верецьких або в найліпшім разі попали в полон...

Вся решта братства розношувалась тепер відпочинком, добре заслуженим і добре використовуваним. Ходили хлопці по вечорницях і досвітках, а відмахавши перед полуднем легкі вправи, вилежувались потім на сонці.

«Вуйко» Леонтинський дбав за свій рій, як мама. Що дня доставляв йому то курочку, то качечку — «на поправу харчу», як казав.

— Наша хата заповітрена,— заявив на другий день по приході,— і що ввійде до неї, мусить тут лишитися, бо грозить небезпека поширення холери.

Після тієї заяви цілими годинами працював над тим, щоби в заповітрену хату заманити якесь крилате сотворіння.

Від дороги, через місток, через подвір’я і через поріг до сіней сипав окрушки з хліба і засідався за сінешніми дверми. Котра курка дзьобнула бодай одну кришку — ця вже не довго